Вибираючись у п’ят­ницю до України, я планувала відразу кілька важливих справ. Насамперед привезти одній знайомій важливу для неї книгу. Купити цукерки “Корівка” для редакторки одного з польських тижневиків, своїй мамі купити рожевого, схожого на ґуму зефіру, а собі – чорного хліба і вина. І, ясна річ, довгий список книг, компакт-дисків, солодощів... Але найскладніше з усіх завдань я отримала вже перед самим приїздом до Львова, у польському прикордонному місті Сянок. Товаришка надіслала смс із проханням купити седалін, антидепресанти і інвермектин в уколах. У проханні зазначалося: “Це для кота. Дуже складний випадок. Сподіваюся, тобі вдасться. Тримайся”. Але продавчині в аптеках лише розводили руками. Усі ці ліки продаються за рецептами. Тож їдемо до ветеринара. Дуже приємний молодий лікар спочатку, ясна річ, хотів би побачити звірятко. Мабуть, вирішує, що ми зачинили бідну тваринку у машині, щоб вона там тремтіла зі страху, чекаючи на вирок лікаря. Довідавшись, що від кота нас відділяє кордон і грізні пани-митники, а ліки повинні через кілька годин опинитися по той бік кордону, лікар починає нервово міряти кроками кабінет. Звісно, такі ліки слід замовляти за кілька днів наперед. Але врешті ветеринар витягає з шухляди столу якісь блискучі пляшечки. Наповнює рідиною шприци і виписує рецепти.

“Ви ніде цього не отримаєте, – каже він. – Але якби хтось питав, спокійно можете посилатися на мене. Більше ніхто вам і так не дасть цих ліків. А якщо шприци знайдуть на кордоні, то кажіть, що ви діабетик і везете з собою інсулін”. Я витягаю гаманець. Але лікар заперечливо хитає головою: “Раз у вас уже така складна місія, то я не візьму з вас грошей. І будьте обережні”.

Тепер біжимо до аптеки. Аптекарка незадоволено морщить чоло:

– Для кого ці ліки? Вони надзвичайно сильні.

– Е-е-е, для кота, – невпевнено бурмочу я. – Я мушу перевезти це через кордон, а ветеринар порадив звернутися до вас...
Білий халат зникає за дверима, а за мить звідти чути:

– Витягніть ліки з коробки і заховайте по різних місцях. До косметички, у пенал, ще кудись... Якби питали, кажіть, що ви лікуєтеся від дуже сильної депресії.

Поволі мені починає здаватися, що депресії таки не оминути...

Але на кордоні все минає без ускладнень. Ми з моїм супутником, як і попереднього разу, виглядаємо схожими на світлини у паспортах, наші наплечники, намети і сумка з канапками не викликали у митників підозри.
Наша подорож триватиме кілька днів. У Львові ми розділимося, щоб потім знову зустрітися у Турці, на бойківському фестивалі. Але щоб не відповідати на додаткові питання, вписуємо в декларацію, як мету поїздки, лише Турку.

– А куди саме ви їдете у Турці? – питає прикордонник.

– Е-е-е... до готелю “Карпати”.

– Тоді впишіть, де слід, готель “Карпати” і можете їхати.

Сподіваюся, що він нікому не радитиме шукати такий готель у крихітній Турці. Бо його, звісно, не існує.

Приїхавши до Львова, віддаю, кому слід, небезпечну контрабанду. Виявилося, що це для чотирнадцятирічної кішки, яку треба повезти до лікаря, щоб взяти аналіз крові. Але вже після першої, пробної, мінімальної з можливих дози ліків, кішка ніби збожеволіла і всю ніч кричала, дерлася по стінах і дряпала двері. Її переляканий власник не спав до ранку. Ми, звичайно, теж. Мабуть, проклинав подумки мене і мою товаришку, яка запропонувала ідею з ліками. Мені було незручно, але врешті я заспокоїла себе наступними аргументами: кішці ми не зашкодили, я, швидше за все, ніколи більше не з’явлюся у цій оселі, а власникові кішки, якщо він не перестане нервуватися, антидепресантів вистачить щонайменше на тиждень. Після цього я тихенько спакувала речі й пішла у місто.
У Львові час минув, як завжди, занадто швидко. Я моментально напов­нила наплечник різним добром, бо на кожному кроці пригадувала собі все нові й нові завдання з тих, які дали мені перед виїздом знайомі. Після акції “кіт на психотропах”  мені довелося пошукати іншої ночівлі. На щастя, у мене була ще книга для знайомої, тож у неї я і заночувала. Ми повечеряли яєчнею, запили німецьким пивом найсвіжіші варшавсько-львівські плітки і пішли спати. Яка чудова тиша, ніхто не дряпається і не муркоче – подумала я собі і миттєво заснула.

Суботній ранок. У мене запланована чергова місія – доїхати до Турки. На приміському вокзалі я опинилася за 40 хвилин до від’їзду потяга. Встиг­ла купити собі каву (і вилити на штани), газети і два буханці чорного хліба. А також шматок докторської ковбаси і хрін. Добре, що я приїхала завчасу, бо потяг прибув за годину до від’їзду, і мені довелося провести доволі складну логістичну операцію, щоб зайняти зручне місце. Електрички не дуже пристосовані до далеких подорожей. Дерев’яні лавки страшенно тверді, а під ногами постійно опиняються кольорові торби сусідів по вагону, саджанці у вазонках, обскубані безголові індики, якісь знаряддя сільськогосподарської праці. Занадто вузькі вікна впускають досередини майже не відчутну кількість холодного повіт­ря. Але найгірше – це те, що не знаєш, куди подіти голову. Саме у цьому криється величезна перевага потягів далекого прямування перед електричками – у перших голову можна сперти об стіну і заснути, забувши про все довкола. А в електричках твоя голова мотиляється на всі боки, зачіпаючи тих, хто сидить поряд і викликаючи їхнє здивування.

Всі, хто був зі мною в одному вагоні, мабуть, були пасажирами з досвідом, вони сиділи рівненько випростані, як свічки, і так само, не відхиляючись убік ні на сантиметр, засинали. А я була схожа на черепаху, голова якої хиталася з боку на бік, а коли вийшла з потяга, то почувалася, як після швидкого гасання машиною по горах.

Але все ж таки я страшенно люб­лю поїзди. І насамперед за людей, з якими доводиться проводити ці кілька годин. Ця подорож проходила наступним чином – до Самбора всі здебільшого спокійно дрімали, прицмокували крізь сон і пускали слину. Потім почався бенкет. Усі повитягали їжу і почали частувати один одного: “А може, ковбаски?  Ви здалека? Візьміть сиру! А що возите у такому великому наплечнику? Свіже молоко! Свіже молоко! А скільки коштують квартири у Варшаві? Тепла солодка кава! Долар росте!

Пиво! Холодне пиво!”

Після того, як усі наїлися, напилися, витерли ножі об спідниці й заховали до торб у клітинку, почалися переміщення у просторі. Сита частина пасажирів вийшла з потяга, а зайшла ще більш приміська частина – люди + тварини. Тепер із нами їхали ще кури, пес і баба з бараном. Баран чемно відстояв у проході всі свої десять зупинок, хитався у ритмі потяга і був явно краще за мене пристосований до подорожувань електричками, бо голову тримав рівно і дрімав усю дорогу. Тільки час від часу розплющував очі й тупо вдивлявся у двері, які розсувалися, щоб впустити або випустити чергових курців. Баба, яка подорожувала разом із бараном, була дуже товариська і практично всю подальшу подорож ми “провели разом”. Насамперед вона висловила своє розчарування тим, що я вже така стара, бо її на десять років молодша донька вже має чотирирічного сина! Але врешті змирилася з моєю підтоптаністю і запитала, чи не хотіла б я переглянути світлини її сина, який попри те, що вже розлучився з однією дружиною (у свої двадцять п’ять), радо поїздив би по світу і почав би із задоволенням із Польщі. Потім ми поговорили про картоплю, яка погнила через повінь, про паспорт моєї супутниці, вироблений вісім років тому з надією на поїздку до Польщі, який так і припадає відтоді пилом у шухляді. Баба з бараном живе за 5 км від кордону, тож щоденно бачить і чує поляків, вони пересуваються практично на відстані витягнутої руки, але між нею і ними пролягає той дурнуватий кордон, тож Польща схожа для неї на якийсь екзотичний фільм, який вона підглядає через вікно багатого сусіда у його ж телевізорі, увім­кненому у вітальні. Баба з бараном пишається тим, що живе на західній Україні. З гордістю розповідає, що кожен рік на бойківський фестиваль у Турці з’їжджаються “мі­льйони людей з довколишніх сіл. Та і з усього світу! Рік назад, коли приїхав Ющенко, то в газетах писали, що пів Польщі з’їхалося до Турки”. Цього року Ющенко вже не приїде, але якби Яну­ковичу раптом спало на думку прибути, щоб перерізати стрічку на відкритті, то село точно би забарикадувало в’їзд. “У вас те саме, що і в нас, – зітхнула баба, – Купа бидла дорвалася до корита. Якщо не будеш мати де заночувати, або не матимеш, що їсти, приходь до мене. Упізнаєш дім за бараном, він пасеться біля хати”.

Я виходжу. Баба з бараном їдуть далі. Потяг махнув синім хвостом і зник за великою горою.

Турка була тиха, як кожне малень­ке містечко, змучене обідньою спекою. Бойківський фестиваль. Кілька наметів, вишиванки, коралі,  водяні пістолети, пластмасові танки, дзеркала у шкіряних рамах. Довкола дерев’яної сцени вітер бавиться брудними стрічками. На дошках сидить маленький хлопчик у майці футбольного вболівальника з написом “Шевченко”. Над ним схиляється велетенський кількаметровий бронзовий Шевченко, поет. Містечко, здається, забуло, що збиралося організувати фестиваль, на який приїдуть “мільйони”, тож люди, як у звичайні дні, бігають по базару, намагаючись вполювати найсмачніше. Пси ліниво чухаються посеред вулиці. Місцеві красуні на шпильках і з написами “kiss” на випнутих бюстах гризуть нігті на сходах косметичного салону. Біля них кілька хлопців із прищами голосно розповідають неприйстойні анекдоти. Вони гризуть і спльовують на землю лушпиння соняшника. Ясна річ, обидві групи вдають, що опинилися там цілком випадково.

Субота, 16.00. Через три години має з’явитися на сцені якась угорська група. Можливо, приїде ще одна, з Чехії. Решта прибуває завтра. Але ніхто не знає, які будуть групи й у якому порядку виступатимуть.

У двох місцевих ресторанах весілля. Між ресторанами приблизно 200 метрів, тож запрошені гості постійно бігають між одним та іншим залами. Дівчата із гігантськими залакованими зачісками тягнуть по землі довгі фольбани сукнь, намагаючись не зламати каблуки на порепаному асфальті. Жива музика з одного ресторану намагається заглушити конкурентів із іншого, зворохоблені галасом пси не можуть заснути і ліниво піднімають свої розігріті на сонці тіла, щоб пошукати собі місця де-інде, у спокійнішій частині містечка. Кури серуть під прибрані весільними стрічками старі “Лади”.

Ми йдемо до третього, сьогодні цілковито порожнього ресторану. На вітрині смажена риба, куряче стегно, чіпси. Замовляємо чебуреки й заїдаємо купленим на базарі часником. Він дуже гострий, зубці великі, завбільшки з горіхи.

Близько 18.00 виїжджаємо з фестивальної Турки. Повертаємося додому. Я люблю такі фестивалі. Ніби нічого не відбувається, а вражень назбируєш на кілька сторінок тексту.

Лише година – дві, як ми повернулися до Варшави, а мені вже хочеться втекти звідси геть. Добре, що у нас залишилося ще чимало чорного українського хліба, багато кримського вина і часнику. Сьогодні сядемо собі на дивані, наллємо вина і мовчки гризтимемо великі, немов горіхи, зубці часнику.

Варшава – Львів – Турка – Варшава. Фоторепортаж про подорож у найближчих номерах

Ксенія Каневська