Чому, на вашу думку, суспільство так мляво реагує на втрату історичних цінностей?

Із фондів Національного музею зникли 40 раритетів: серед них рукописи та стародруки, датовані ще XV століттям, – писала “Пошта” минулої суботи. Музейники стверджують – сталася наймасштабніша крадіжка за всі роки існування Національного музею! Однак  з незрозумілих причин, ні правоохоронні органи, ні влада не б’ють на сполох.  Слідство веде Галицький районний відділ міліції. Справа розглядається з 2004 року, коли працівники музею повідомили про зникнення перших речей. Однак поки музейники звіряли фонди,  правоохоронці не завдавали собі клопоту шукати, хто б міг привласнити раритети. Мовляв, знайдуться... Часу шукати безцінні речі немає. Урешті, що для музейників цінність, для інших – шматок старого  паперу. Тож, речі зникали й надалі, як і надія їх знайти. І навіть зараз, коли достеменно відомо, що  національна скарбниця, можливо, безповоротно втратила частину  своїх скарбів,  жодної реакції не відчутно.  На диво, бо ще кілька років тому пропажі з українських музеїв, навіть незначних полотен роботи авторів, знаних тільки фахівцям, спричиняли суспільний резонанс. А що казати вже про світ, у якому миттєво реагують на мистецьке злодійство. Що трапилося з нами, чи ми збайдужіли до всього, що безпосередньо не стосується власного добробуту й комфорту?

Тож “Пошта” вирішила запитати читачів: чому, на вашу думку, суспільство так мляво реагує на втрату історичних цінностей?

Тарас Антошевський,
директор  РІСУ, історик:

Олексій Антипович,
керівник соціологічної групи “Рейтинг”:

– Я розширив би це питання не просто до історичних цінностей, а до будь-чого, що включає в себе традиції, культуру. Наше суспільство насправді не є таким розвиненим, щоб турбуватися чи переживати за такі речі, як культура, мистецтво, власна історія і традиції, на жаль. А все це за собою тягне навіть не мляву реакцію. Суспільство взагалі ніяк не слідкує за цим, йому байдуже до тих речей, до яких приходиш потім, коли вони уже всі втрачені і ти починаєш їх цінувати. А з іншого боку, наше суспільство перебуває на стадії роздумів про те, як вижити, заробити, утримати сім’ю, як утриматися на плаву. Відповідно, коли відбудеться стабілізація, і люди впевнено дивитимуться у майбутнє, вони більше звертатимуть увагу на власну культуру і традиції та на збереження історичної пам’яті. А поки що нам до цього далеко. Як тільки ми почнемо жити, як у Європі, маю на увазі елементарні матеріальні речі, тоді ми задумаємося і про культуру. Цей шлях проходить все людство. Найближчі 10– 20 років ми будемо дуже мляво реагувати, а, радше, просто не помічати втрати наших традицій, культурних цінностей і т.д.    

Тарас Лозинський,
заступник голови Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, художник:

– Основна причина таких ситуацій, що ніхто не має “зеленого” поняття, що таке національні скарби. Запитайте працівника будь-якого музею чи архіву, аби назвав найвизначніші скарби їхнього культурного осередку, – вам не скажуть. Хоча градація більш і менш цінних речей мала би бути вироблена. Від суцільного хаосу в голові маємо хаос не лише в закладах культури, а й держави.

Борис Возницький,
Герой України, директор Львівської галереї мистецтв:

– Найперше, думаю, що все залежить від загального настрою у державі. За попереднього нашого Президента ми мали в Україні Комісію з питань культури та духовності, до якої входила навіть Ліна Костенко. Нині навіть не знаю, хто в тій комісії є, бо попередніх людей розігнали… Я пригадую, як у 60-70 роках ми їздили Львівщиною, аби зібрати культурні надбання, що були розпорошені по селах. Внаслідок дій радянської влади 1300 церков перетворили на склади, а ікони та інші цінності люди ховали в себе. Коли ми хотіли забрати до галереї цінні речі, то люди лягали під авто і не випускали з села! Нині трапляється, що навпаки – в руки дають і називають ціну… У людей затерлося відчуття сакрального. Інший приклад: за Радянського Союзу на Львівщині згоріли чотири церкви, а за часів незалежності вже встигли спопеліти 82.

Ірина Магдиш,
керівник програм центру культурного менеджменту:

– Можливо, тому, що у суспільства вкрали майбутнє взагалі. Це, звичайно, не виправдання, але у ситуації, коли крадуть від президента до двірнички, і чим вище злодій, тим безкарніше йому це сходить з рук, розпачати над загубленими рукописами – наївно. Посадять найменш винного, а рукописи давно у якогось табачніка, наприклад. Докладати дровець у вогнище під тим “стрілочником”? Не хочеться. Домагатися правосуддя? Не віриться. Так і живемо.