Коли мені зателефонували і запропонували модерувати зустріч читачів із п’ятьма прозаїками, номінованими до однієї із найпрестижніших літературних нагород у польському місті Ґдиня, я спершу здивувалася. Завдання представляти полякам їхніх же письменників, до того ж здебільшого дуже відомих, не дуже вписувалося у мої дотеперішні уявлення про українсько-польський культурний обмін. Але потім я згадала собі давню традицію французьких гувернанток, які виховали не одне покоління російської аристократії, і погодилася.

Незабаром на пошті на мене чекала грубезна пачка книг, які треба було в рекордному темпі прочитати, осмислити і випродукувати питання до своїх майбутніх співрозмовників. Про Україну згадувалося у двох із номінованих книг. Войцех Альбінські писав про свої дитячі спогади, які припали на роки війни, і про намагання втекти від окупантів через Галичину. Анджей Стасюк у своєму фірмовому стилі описував безкінечні гендлярські подорожі вздовж румунсько-словацько-болгарсько-турецько-українського кордону, подорожі груботесані, чоловічі, щедро скроплені алкоголем і рефлексіями з мандрівного життя. Саме ця повість під назвою “Таксім” і отримала,  згідно з рішенням журі, п’ятдесят тисяч злотих, таким чином намір організаторів запросити до модерації когось із України виявився не таким уже і космічно-французьким, а ненав’язливо допасованим до теми нагородженої книги. Церемонія нагородження відбувалася у доволі прохолодний, але сонячний вечір, сцена, на якій журі і номінанти розмістилися спиною до моря, продувалася пронизливим балтійським вітром, на тлі було видно кораблі, промови були лаконічними, глядачі – спеціально запрошеними.

Звичайно ж, кордон

Писати про подорожі до Польщі, оминаючи перетин кордону, якось не прийнято. І, мабуть, не варто це оминати принаймні до моменту, поки цей перетин не перестане супроводжуватися всім відомою гамою суперечливих відчуттів і не скоротиться у часі. Можливо, якщо описи таких перетинів стануть достатньо повторюваними і масовими, то рано чи пізно митникам (особливо польським) таки набридне така частота згадуваності у негативному контексті, і вони нарешті почнуть виконувати свої прямі обов’язки.

Треба віддати належне прикордонникам, вони вміють здивувати щоразу, попри нібито повторюваний механізм перевірки паспорта і всього решта. Точніше, дивують тепер далеко не всі прикордонники. Подорожі потягом і навіть автобусом уже зазвичай минають без яскравих вражень, максимум, доводиться трохи зачекати, якщо потрапляєш на перезмінку або якщо в автобусі виявляють людей із протермінованими візами.

Але подорож автомобілем і далі залишається незабутньою і дивує насамперед завдяки польським митникам. Здається, їхнім основним обов’язком є намагання на якомога довший проміжок часу затримати кожну українську автівку, яка потрапляє в поле їхньої влади. Навіть у випадку, якщо вони погоджуються пропустити цю автівку у “віп-режимі”, себто за скороченим протоколом.

Саме так, в окрему чергу, тепер дозволяють ставати тим автомобілям, у яких їдуть маленькі діти. Про це нас повідомив водій сусідньої машини, і ми, скориставшись порадою, по­їхали поза чергою, оскільки мали в машині двох малих дітей. І справді, ніхто нічого проти не мав, нас поставили поза чергою, взяли до контролю паспорти і попросили трохи зачекати... З місця ми рушили через три з половиною години. Саме стільки за твердженням митників тривала перевірка наших двох паспортів. І ми б навіть повірили, що так і повинно бути, якби не їхали тією ж машиною у тому ж складі з тими ж візами і у тому ж напрямку на кілька місяців раніше, напередодні восьмого березня, коли на митниці панувало приємне пожвавлення і в моніторі комп’ютерів можна було розгледіти відбиток святково накритого столу, до якого всі поспішали, у зв’язку з чим скоротили процедуру перевірки до рекордних семи хвилин.

Слов’янські автобани

Найважчим завданням завжди є опанування власним настроєм, який, ніби від вітру, хилиться у різні боки через речі, ніби незначні та дріб'язкові. Але саме ці деталі й нюанси – єдине, що залишається у пам'яті після кожної подорожі, вкотре підреслюючи позірність власної неважливості.

Наприклад, дороги. Коли подорожуєш автомобілем з України до Польщі, не сподіваєшся їх неймовірного покращення, не обіцяють цього і мапи, радять вчитися терплячості і розраховувати, що подорож від кордону до Ґданська, а це близько 700 км, триватиме понад 11 годин. Так вона і триває, насамперед через численні обмеження швидкості до 50 – 70 км за годину, але подолати ці 700 км і 11 годин значно легше, ніж ту саму відстань, скажімо, у напрямку до Чорного моря. І все це знову ж таки завдяки дрібницям – дороги не набагато ширші, зате рівніші, на них чітка розмітка, по обидва боки грамотно розставлені вказівники, продумані траси, які ведуть в об'їзд або транзитом через великі міста, немає ям, зате є асфальтоване узбіччя. Як на мене, саме цей додатковий метр асфальту і є вирішальним, коли йдеться про настрій під час подорожі. Адже на це узбіччя можна посунутися, пропускаючи тих, хто хоче вас обігнати, так само посуваються здебільшого авта на зустрічній смузі, і це дозволяє суттєво зменшити кількість аварійних і просто стресових ситуацій під час обгону, адже виїздити на зустрічну доводиться вкрай рідко. І ось така проста штука, як метр заасфальтованого узбіччя, дає можливість заощадити коли не час, то принаймні нерви і сили.

Переваги несезону

Курортні місцевості традиційно привабливіші у міжсезоння, коли вони більше нагадують куліси, які ще не встигли прибрати після зйомок фільму. Тоді навіть південний берег Криму має в собі щось меланхолійне і поетичне, таке несхоже на галасливий тлум, що окуповує тутешні місцевості у гарячу літню пору.

Тримісто Ґданськ – Ґдиня – Сопот частково теж підпорядковується цьому законові міжсезоння. Центральні вулички Ґданська тоді тихі та затишні, особливо ввечері, коли тут зачинені усі крамниці з бурштиновою біжутерією та іншим туристичним крамом. Тоді на них можна довго роздивлятися старовинні кам'яні ринви у вигляді химер із роззявленими пащами, вузенькі будиночки, розфарбовані у різні кольори, архітектурні деталі фасадів. Навіть знаменита тутешня корабельня, колиска “Солідарності”, виглядає більш романтично і не так занедбано-індустріально. У майбутньому ґданські архітектори планують перетворити величезний терен корабельні на район міста, адже Ґданськ, хоча і розташований на самому березі моря, не має туристично привабливого пляжу в центрі міста.

Можна влаштувати собі і літературну мандрівку Ґданськом, шукаючи місць, описаних у творах відомого німецького письменника Нобелівського лауреата Ґюнтера Ґрасса, який народився тут. Маріїнський костел зі знаменитим вівтарем, пляж в Оліві, звідки Йоахім Мальке разом із друзями плавав до польського трала-міношукача класу “Чайка”, не менш відомий парк в Оліві, облаштований за французьким зразком.

Ґдиня – єдине з міст тріумвірату, збудоване поляками, адже і Ґданськ, і Сопот – колишні німецькі міста, воно ж і наймолодше, має заледве сто років. Найбільш туристичний у рекреаційному сенсі слова – Сопот, у місцевих готелях під час сезону немає вільних місць навіть у номерах вартістю понад 1500 злотих (близько 500 доларів.). Але туристи віддають перевагу “спеціально відведеним” місцям – знаменитій променаді Монте Кассино із кнайпами та набережній, а у самому Сопоті можна знайти чимало спокійних закутків, що приємно відрізняє туристичний триб життя від існування місцевих мешканців.

Що таке море?

– Море – це там, де холодно і не можна купатися, – виснувала моя трирічна донька свій перший досвід Балтики.

Приблизно так це й виглядало. Тобто з нашої, дорослої, точки зору, виглядало чудово – напівпорожні пляжі, лебеді, чайки біля берега (чистого!). Поодинокі відпочивальники, тиша, відсутність нав’язливої музики навіть у кнайпах, ресторани з живою рибою. З дитячої точки зору, все це, мабуть, було не так ідилічно, тож ми намагалися підсолодити піґулку пусканням повітряного змія на набережній, під самим пам’ятником Джозефу Конраду, класику англійської літератури, народженому в Бердичеві, яким пишаються поляки, але в Україні він так і не дочекався ще належного пошанівку. А замість чергового походу на пляж, де і так не вдасться покупатися, ми вирушили до зоопарку в Оліві. Велетенський, розташований посеред лісу, з масою дитячих атракцій і солідним моціоном для дорослих, адже похід ним триває кілька годин.

Що ж стосується самої Ґдині, то у певному сенсі – це приклад ідеального міста. Принаймні у вимірі Триміста. Розташоване біля моря і не настільки туристично перенасичене, як Ґданськ, воно вигідно відрізняється і від Сопота, який у розпал туристичного сезону теж стає нестерпним для мешканців центральних вулиць, найбільш популярних серед приїжджих. Ґдиня трохи комплексує з приводу браку німецької історії, якою можуть похвалитися Сопот і Ґданськ, з приводу пролетарської мети свого створення, адже це місто, збудоване для поляків і славне насамперед жрицями кохання, які обслуговували моряків у місцевому порту. І навіть міський театр отримав гучне ім’я Ґомбровича не тому, що знаменитий польський прозаїк і драматург виставляв тут свої драми, а тому що вилетів звідси за океан і більше так і не повернувся на батьківщину, бо почалася війна та еміграція.

На такому матеріалі складно побудувати позитивний міф міста, якщо не додати до нього самоіронії і не абстрагуватися від маломістечкового прагнення до “солідності” і “поважності” культурної спадщини. Але Ґдині вдається створити привабливий візерунок міста, збудований саме сучасними, а не історичними атракціями. Тут видається солідна кількість літературних часописів, які мало не на кожному кроці роздають безкоштовно. Навіть придбавши у нічному магазині пиво, ви можете безкоштовно отримати книгу про те, як виглядає Польща очима іноземців. Літературна нагорода Ґдині, як і маса інших різноманітних мистецьких атракцій – це теж ініціатива міської влади, скерована на створення привабливого візерунку міста. Ех, нам би так...

Львів – Ґданськ – Ґдиня – Сопот