- Я так заздрю вам, українцям, - сказав мені одного разу редактор поважного польського культурологічного тижневика. - У вас є чудова традиція застільної культури, цілковито втрачена поляками. Люди збираються за столом і не просто їдять і п'ють, а мають усталені зразки поведінки, ритуали, у яких кожен поводиться так, як від нього цього вимагає традиція. Усі ці тости, застільні пісні, традиційні страви - це все дуже гарно, мені б хотілося, щоб у нас теж усе було так ритуалізовано і цього всі б дотримувалися.

Мабуть, усе це і справді так виглядає, коли дивитися на застільні традиції ззовні, не дуже розуміючи мову. Тоді традиційне обрамлення застілля, усі ці тости, "за любов", "за батьків", "за господиню", "многая літа", "на коня" і т. д., мабуть, і справді виглядають зворушливо ритуалізовано. Але щоразу, коли доводиться гостювати на такому застіллі, у мене виникає питання, чи збереглася за цим зовнішнім обрамленням ще якась суть, те, заради чого взагалі збираються за одним столом? І дуже часто, на жаль, доводиться констатувати, що зовнішня атрибутика поволі витіснила головне - розмову, спілкування, цікавість одне до одного, уміння проводити час застілля якщо не цікаво і осмислено, то принаймні приємно.

Мабуть, ідеться про втрату важливого вміння розрізняти обов'язкове і приємне і про підміну понять, які тут мають місце. Більшість українських застіль проходить зосереджено і напружено - господарі стежать, щоб усі якомога більше з'їли і випили, дружини гостей пильнують чоловіків, щоб не напивалися занадто швидко, чоловіки старанно закусують, але все одно напиваються. І все це здебільшого відбувається у зосередженому мовчанні, заглушеному надголосними вересками поп­музики і переривається лише традиційними тостами. Тож якщо відпочинок за спільним столом мав би бути приємністю, то у такому вигляді він більше схожий на обов'язок, важкий як у процесі, так і у своїх наслідках.

Плутанина приємного і обов'язкового часто відбувається і на більш ранньому етапі, коли фільтруєш склад запрошених, і чільні місця у списку займають не ті, з ким хочеться посидіти і приємно це зробити, а ті, кого "не можеш не запросити". Тож нічого дивного, що в результаті виникає та неминуча застільна штивність, з якою нема що більше робити, окрім як глушити надто голосною попсою.

Обов'язковість проїла українську застільну традицію, мов іржа. Радянський звичай "виставляння" як форми подяки за певні послуги сьогодні сприймається мало не як продовження цієї традиції, і питання про те, чому подяка обов'язково має набувати таких гіпертрофованоалкогольних форм, давно ні в кого не виникає. "Потрібні" люди виділяються у натовпі набряками під очима, ранньою опухлістю обличчя, зайвою вагою і нездоровим кольором шкіри.

Навіть ті, хто вже може дозволити собі "виставлятися" у дорогих ресторанах, найбільший шик і далі вбачають у кількості їжі та питва, перетворюючи трапезу, яка могла б бути вишуканою, на свідоме і запрограмоване алкогольнохарчове отруєння.

Мабуть, витравлення комплексу бідності з масової свідомості і повинно відбуватися так болюче, особливо в умовах, коли забезпечити родину хоча би достатньою кількістю їжі та одягу все ще вдається далеко не всім.

Цікаво інше - що буде з ритуалом українського застілля після того, як кількісні критерії все ж таки поступляться місцем якісним, а це рано чи пізно неминуче станеться, чи збережуться усі ці зовнішні рамки тостів і віншувань, чи відійдуть у минуле разом із раблезіанською пишнотою трапез?