Зустрів у центрі знайомого. Він, пригадую, й раніше був усім незадоволений, от і цього разу сподівань не обманув.

- Як життя? - питаю.

- А як і погода, - відповідає. - Зима ще й не почалася, а вже набридла...

А на дачі сусід із паралельної вулички чимчикує. І цей не підвів: все життя чоловічок із "жидівською мафією" бореться, і вона його чомусь постійно перемагає, просто шкода занапащеної долі. Тепер от якісь нові надії виношує, але ж і я, і він наперед знаємо, що за тим неминуче прийдуть і нові розчарування.

Ну, а вже потім був Київ - всього на два дні у справах, тудисюди. Випала нагода з давнім приятелем, київським письменником, випити кави... Не розчарував і він, як у добрі старі часи зустріч на розі Прорізної й Пушкіна, як завжди арт­кафе "Купідон", ще з Помаранчевої революції пам'ятне, та й розмови все ті ж: про кризу і про кризу... Про кризу й про кризу. Мовляв, все це закінчиться не інакше, як новою світовою війною!

А мої кволі зауваження, аби все це перевести в іронічне русло, на кшталт: "Але ж чим страшніший ворог, тим більшою буде радість перемоги", - мій приятель начебто пропускав повз вуха. Вочевидь, його концепція світової катастрофи не приймає жодних "але", і чим більше буде кризи, тим більшою, наскільки я зрозумів, потім буде втіха від пророчої правоти... І хоч є у мене й чимало інших приятелів та просто знайомих, звичайних, нормальних, а то й невиправних оптимістів, однак життя останнім часом чомусь все більше зводить якраз з тими, що навпаки.

Може, й справді криза? Але якщо й так, то насамперед у наших головах. І вона й раніше ніколи не минала, і всі ці комплекси й фобії у кожного свої, але, якщо задуматися, то вони з'їдали й з'їдають нас найбільше. І колись, і тепер. Бо ж як сказав хтось з великих - найбільші проблеми якраз від очікування проблем. А з віком, до сорока чи п'ятдесяти, у кожного накопичується достатня кількість жовчі, якої може легко вистачити, аби отруїти решту життя. І не лише собі, а й ближньому.

Хоча, також давно помічено, що у такі от непевні часи люди більше уваги починають звертати на приватне життя, поринають у, так би мовити, маленькі життєві радощі. Проте й політики, звичайно, ніхто поза увагою не залишає. Тим більше, що навіть тут можна знайти оптимістичні моменти.

У масштабах країни, скажімо, найбільше втішило те, що виборів у найближчій перспективі таки не буде. На рівні області також позитив, бо дві наші гілки влади - обласна рада та облдержадміністрація - попри всі старання, таки не змогли одна одну остаточно побороти і будуть існувати й далі, сподіваюсь, хоч у сякій­такій конкуренції, застерігаючи одна одну від надмірних зловживань. Єдине поки що не вирішене питання - це працевлаштування сина голови облради, але то лише поки татко на посаді, далі все владнається автоматично. Нарешті втішила і наша тернопільська міська рада, та ще й як! Бо ж на носі зима, а у місті із більш­менш значних вулиць жодної розритої, відтак водіям та пасажирам вже й перейменовувати, як торік, на честь мера немає чого. А ще кажуть, що наш молодий мер навіть на власних помилках не вчиться. Брехня, як бачимо, хоч і місцями, а таки вчиться. Отож, як на мене, підстав для оптимізму більш ніж достатньо.