Поворити про епідемію, присутність якої в Україні ще треба втямливо пояснити з калькулятором у руках і зі статистикою минулих років, справа марна. В умовах штучно створеної і вміло підігрітої усіма інформаційними каналами паніки голос раціо радше скидається на глас волаючого серед пустелі, до того ж де розігралася справжня піщана буря.

Я не медик, тому писатиму зараз не про специфічні особливості нинішнього "мору", а про те, як легко реагує спільнота на будьякі спроби маніпулювати її настроями і тривогами. Хочу одразу розвіяти надії тих, хто сподівається вичитати у цих нотатках сенсаційні відкриття чи звинувачення. Йдеться не про так звані теорії змов, а про банальну готовність пересічного українця повірити усіляким нісенітницям­чупакабрам, які ллються з екранів, лунають із радіоефіру і тиражуються на шпальтах газет. Готовність, я б сказав, парадоксальну, оскільки, відповідаючи на запитання соціологів, той же пересічний українець вважає виправданим категорично ствердити свою недовіру до офіційної чи неофіційної інформації.

Тут мова про специфічний елемент національної ментальності, який, з одного боку, є позитивом, а з іншого - часто грає з нами злий жарт. Йдеться про тверде переконання наших земляків у тому, що "треба, аби все було, як у людей". Себто, пересічний совковий персонаж аж ніяк не бажає бути "білою вороною" серед загальної сірості, і коли "сірість" уважається нормою, то це - нормально.

Якщо "свинячий", чи то пак каліфорнійський, грип на устах всього світу, то ми що - гірші? Ні, ми такі ж, як і усі, до того ж грип то "каліфорнійський", а отже, імпортний. Загал готовий до епідемії, вона сидить у нього в мізках, втовкмачена цвяхами щоденного інформаційного зомбування. Дарма, що в Україні серед медичних та владних кіл досі вам не зможуть точно відповісти на запитання про справжню, реальну кількість тих, хто занедужав цією заразою. Україна взагалі заплуталася у трьох соснах - між "свинячим" грипом, пневмонією і гострими респіраторними інфекціями. Тому й статистика є навіть не двоякою, а різноликою - від смертельно вбивчої до дріб'язково побутової.

А серед невизначеності й загального шалу, зазвичай, комфортно почуваються лише ошусти. Вони чудово заробляють не тільки на марлевих пов'язках з­під поли на будьякому львівському ринку, на "Таміфлю" за неадекватною ціною (бо й досі, на жаль, поодинокі резони лікарів про "панацейність" цього препарату залишаються непочутими). Вони гріють руки на мільйонах державних коштів, укинутих в ослаблену національну економіку. І ці мільйонимільярди відгукнуться нам з вами вже після епідемії - цінами, інфляцією, іншими не вельми приємними речами. Адже життя триватиме...