В "Аудиторії", освітньому студентському тижневику НУ "Львівська політехніка" від 19 - 25 листопада 2009 р., опубліковане інтерв'ю з Оксаною Васьків­Кукул, асистенткою кафедри дизайну та основ архітектури, "На творчість надихає рідне місто". Оскільки висловлені нею думки характерні для багатьох молодих львів'ян, що ще не оцінили належним чином львівського архітектурного мистецтва, вважаю за потрібне також висловитися, але перед широкою аудиторією читачів "Суботньої Пошти".

Для моєї гарної (колишньої) студентки, а тепер асистента кафедри дизайну та основ архітектури Оксани Васьків­Кукул "дивно, що в місті протестують проти сучасних споруд". Мушу признати, що і я теж серед протестувальників. І ось чому. Ми живемо в місті, в якому збереглося більше половини усіх історико­мистецьких пам'яток України. Стан їх збереження переважно не задовільний. Вони потребують належної консервації, реставрації, постійного нагляду. У всіх містахпам'ятках, таких як Львів, найцінніші дільниці мають заповідні зони, найчастіше - це т.зв. середмістя, тобто територія в межах колишніх оборонних стін. У Львові це площа Ринок та колишні національні дільниці: українська, вірменська, жидівська. І, звичайно, новобуди та ще й з підземними паркінгами тут не мислимі. Крім того, місто наше має надзвичайно щільну забудову (наприклад, близький від нас Краків за площею вдвічі більший за Львів, але менший за кількістю населення, і то дуже обережний з новобудовами).

Ще у 30ті роки минулого століття львівські газети писали, що транспорт (автомобілі) погано впливає на фізичний стан пам'яток архітектури. Але скільки цього транспорту було тоді? І сьогодні? А як тут дихається нашим городянам і гостям Львова? Вільні щілини, що є на території середмістя, повинні стати куточками зелені, бо дихати треба всім. Звичайно, якщо на вул. Федорова не зберігся старий будинок - там може бути зведена будівля, але так, щоб вона не вивищувалася понад сусідні будинки.

Крім того, заповідною зоною Львів не обмежується. Рясне, Сихів, Левандівка - також Львів, де можна і треба творити сучасну і, як пише п. Оксана, "високопрофесійну архітектуру".

Пані Оксана вважає, що нова архітектура повинна відтіняти старовинну. Але наша аlma mater, з іменем якої пов'язана львівська архітектурна школа, дуже шанобливо ставилась до творінь своїх попередників. Як вважав професор Дрекслер, новобудови не повинні затінювати творінь попередників, а старовинні споруди - перебудовуватися. За всієї поваги до професора Захаревича, Дрекслер осудив його роботи над храмом Івана Хрестителя, що на пл. Старий Ринок. Він вважав, що подібна практика повин­на стати наочним прикладом, як не можна чинити з пам'ятками архітектури. Чи стало це наукою, коли вже в наш час над згаданою пам'яткою поглумилися новітні реставратори?

З політехніки вийшов архітектор Януш Вітвіцький, який зробив відому Пластичну панораму Львова. Панорама знаходилася на той час на вул. Вірменській, 23, - тоді це було помешкання його родини. Доля тієї панорами виявилася сумною. Після війни автор панорами був убитий у Львові. Імена вбивць залишилися невідомими. Дружина Вітвіцького, зібравши маленьких дітей та запакувавши за допомогою хатньої робітниці панораму, виїхала в Польщу. Хатня робітниця дожила до кінця 70х років минулого століття, я з нею розмовляла. Дивно, що в такий трагічний час ці жінки пам'ятали про панораму і забрали її з собою, виїжджаючи до Польщі. Тривалий час про перебування панорами в Польщі нічого не було відомо. Вона підпільно перебувала в різних містах країни. Сьогодні відомо, що вона в Польщі. На жаль, поляки віддавати панорами нашого Львова не бажають. Для них це - цінність.

У часи Дрекслера (і після нього), коли на вул. Вір­менській проводили рятувальні роботи в середньовічній кам'яниці - здійснювався одночасно постійний архітектурний нагляд і закріплений був для цього архітектор.

У жидівській дільниці біля середньовічної споруди (власниця прагнула її перебудувати) чергував поліцейський.

І сьогодні в Польщі слово zabytek (пам'ятка) священне для кожного поляка. Признаюся, вперше гостро я відчула це в Кракові багато років тому. Тоді якраз закінчила львівський інститут. Працівниця міського туалету (не треба зазначати, що він цілком був не подібний на львівський), скромно і навіть убого вбрана пані, коли почула, що я вперше в Кракові і Польщі, звертаючись до нас, сказала, що Краків має велику кількість zabytkow і докладно їх охарактеризувала. Я, маючи в торбині докладні записи, що треба мені оглянути в Польщі, спочатку оторопіла від здивування, а згодом запитала, яку вона здобула освіту. "Prosze pani, tylko - podstawowu (початкову)",- почула у відповідь.

Мабуть, тому в Польщі і не горять пам'ятки, зокрема і дерев'яні, бо навіть особи без освіти мають глибоке пошанування до них.

Побоювання п. Оксани, що нашому місту може грозити "законсервування", також не має підстав. Навіть на площі Ринок, де збереглося 43 кам'яниці, лише 5 змінили свою функцію. Інша справа, що в багатьох містах Європи ратушні приміщення давно покинули урядовці, і в цих приміщеннях влаштовуються різноманітні виставки, крамнички. Все - для туристів. Натомість у нових дільницях міста - уся адміністрація, об'єкти торгівлі та різних сфер життєдіяльності міста. Чому цього не можна зробити у Львові? З тих новобудів, які не відомо як з'явилися у старому Львові, - усі без винятку агресивні: виділяються надмірною поверховістю, тяжкими формами і, звичайно, дисонують зі своїми попередниками.

Пригадується колишній (давній) головний архітектор міста, який мав намір знести храм св. Єлизавети на Привокзальній площі. На щастя, він не встиг цього зробити. А згодом ми неодноразово зустрічалися з ним серед "братії", яка від Товариства охорони пам'яток (дуже діяльного тоді) читала в різних установах, на заводах і фабриках лекції про архітектурні пам'ятки Львова, Львівщини. На цей час храм св. Єлизавети уже був для колишнього головного архітектора пам'яткою.

І останнє. Якщо порівняти акції протесту наших городян з акціями в інших містах, то вони досить скромні. Наприклад, в Одесі новобуд біля Опери не так вже і виділявся, але громадськість змусила забудовників знести два поверхи. А у Львові? Готель, який побажав перевершити Оперу і стоїть в найближчому сусідстві від неї, мав позбутися останнього поверху. Але цього не сталося! Через два роки, після активних протестів наших городян проти незаконних дій влади на площі Ринок, суд визнав ці роботи протиправними. Але історична площа зазнала непоправних втрат на довгі роки.

Протестують і Київ, і навіть малі міста України. То, може, і нам треба іноді протестувати для того, щоб зберегти старий Львів для наших нащадків?

Анна Кос, історик культури