Говорити про Героїв Майдану, як і про всіх тих, що віддали життя чи були готові до такої жертви заради нашого майбутнього, про їхній подвиг, про гідність і цінність свободи треба не лише з нагоди певних дат, переконана в.о. директорки Музею Гідності у Львові Андріяна Дигдалович. Не варто узагальнювати, витворювати якийсь абстрактний образ героїв, а говорити про кожного зокрема. Тільки так ми можемо висловити їм свою вдячність і шану. А для цього потрібно досліджувати матеріали, записувати свідчення, збирати та вивчати артефакти.

Саме для цього з ініціативи родин Героїв Небесної Сотні у травні 2019 року Львівська міськрада постановила заснувати комунальну установу «Музей Гідності у Львові». І вже у вересні 2019-го він почав працювати.

Однак поки що цей музей дещо відрізняється від звичних уявлень, як-от виставкова зала, в якій розставлені експонати, ходять відвідувачі. Наразі він не має свого приміщення, його офіс розташований у кількох кабінетах колишнього «Львівського радіо» на Князя Романа, 6. Тут же і збірка експонатів. Музей Гідності активно працює, поповнює колекцію, а також регулярно проводить різноманітні заходи, на запрошення освітніх закладів його працівники беруть участь у тематичних зустрічах із дітьми, проводять екскурсії. Однак триває пошук приміщення, де можна було б належно організувати сховище, мати залу для виставок, наукової роботи, куди могли б приходити діти, молодь на різноманітні заходи.

Загалом збірка музею налічує до 4000 експонатів і матеріалів основного та науково-допоміжного фонду. Відразу впадають в око розмальовані майданівські шоломи і щити, а також свідчення вже нинішньої боротьби – ящики з-під боєприпасів, розірвані міни, осколки та гільзи.

Про роботу Музею Гідності у Львові, його збірку, виховання молоді та дітей на цінностях Майдану «Львівській Пошті» розповіла в.о. директорки установи Андріяна Дигдалович. 

Вона – донька Андрія Дигдаловича, який загинув від кулі снайпера на Інститутській у Києві, і дуже вболіває за те, щоби цей музей розвивався, щоби не тільки зберігав якісь матеріальні речі, дотичні до нашого зростання в гідності, прагнення бути вільними людьми, українцями, а й майданівський дух, передавав, транслював його і ці якості, розвивав їх у дітей, молоді та у наступних поколінь.

«Займаємося передусім тематикою Революції Гідності, а також збираємо і вивчаємо матеріали про всі інші акції протесту і прояви боротьби українців за свободу, включно з війною, яка триває з 2014 року. Та все ж головний акцент робимо на Революції Гідності, на подвигу майданівців як дуже важливому і знаковому феномені становлення нас як нації. 

Цікавимося й матеріалами Помаранчевої революції, Революції на граніті та інших акцій спротиву. Найдавніші наші експонати з кінця 80-их – плакати і транспаранти, як-от «Ні союзному договору!», з якими люди виходили на демонстрації та мітинги, щоб засвідчити свою громадянську позицію. Є у нас і посвідчення спостерігача на референдумі 1991 року з Миколаївської області.

Із кожним роком важче знайти людей, які можуть розповісти про ці події та свою участь в них. Їх стає щораз менше, бо вік бере своє, а щодо молодших, то серед них дуже багато активних людей, які виходили на протести, тепер пішли на фронт, а чимало з них воювали ще у 2014-2015 років. Наприклад, у нас є штани з діркою від кулі – хлопця, якого зараз вважають зниклим безвісти. Ще донедавна він передавав нам речі, востаннє – підписаний прапор.

Маємо серед експонатів і агітаційні матеріали Партії регіонів, їх досить складно знайти в наш час, бо люди того цураються, не признаються, якщо вдома щось подібне завалялося. Але для музею це має пев0ну цінність.

На Грушевського всі знали двох дівчат із вінками, бо вони пролазили всюди, де лиш можна. Ці дівчата є на багатьох фото, шолом однієї з них маємо в музеї. Маємо прапор з Майдану з написом «Сокільники», який спершу принесли на могилу мого батька, а відтак ми забрали його до музею. Одна учасниця художньої сотні Майдану передала нам чимало картин, а львівський художник Левко Скоп – одну зі своїх ікон на ґонті.

Є й майданівські шоломи, відрізок труби, якою захищалися протестувальники, кулі з Майдану, газети. Ми постійно шукаємо експонати, їхня цінність не так у вигляді, як передусім у історії, пов’язаній з ними. В кожної речі, як і в кожної людини, своя історія: чи то щита, чи бронежилета, чи шолома. То лише може здатися, що всі шоломи однакові, але кожен має свою історію – врятував життя, захистив від травм. Тому навіть якщо вже маємо подібні предмети, все одно їх приймаємо, записуємо коментарі, інформацію про власника, щоби можна було краще розповісти про ці події. 

Постійно шукаємо такі матеріальні свідчення і радо приймаємо, якщо хтось хоче віддати їх до нашого музею, записуємо історії, інтерв’ю з учасниками подій. Це переважно відео, іноді аудіо, щоб потім можна було використати їх у наших майбутніх проєктах. Але стараємося всі інтерв’ю, які записуємо, розшифровувати і публікувати статті на цю тему, бо не кожен знайде час переглянути відео повністю. А це доволі складний і тривалий процес.

Останні поповнення – з теперішньої війни. Однак наш завідувач фондів Володимир Муравський постійно нагадує про те, що з війни експонатів буде багато. Нині чи не кожна організація у Львові вже має свою збірку, а на сході країни ці речі повсюди. От давніші речі набагато важче знайти, тому ми все ж таки більше акцентуємо на експонатах, які вже підтвердили свою цінність часом. 

Є в нас багато експонатів з війни, з 2014 року. Один із найцінніших – прапор, який нам передали волонтери. Його історія така: наші військові, які були в селищі Побєда, отримали наказ відступити, вони мали зі собою цей прапор, знайшли для нього гілку-древко і під ним вийшли з Побєди. Цей обшарпаний вітром прапор і це автентичне древко ми зберегли.

На початку повномасштабного вторгнення ми вирішили повернути ті речі з нашої збірки, передусім шоломи, бронежилети тощо, які ще можуть послужити їхнім власникам, котрі знову надягли військову форму і взяли до рук зброю, щоб захистити нас від навали. 

За останній рік наша збірка значно поповнилася, волонтери, друзі, друзі друзів передають речі до неї. Наприклад, телефон, у якому застряг осколок, нам привезла Ксеня Клим. Він урятував життя. Під час виставки, де ми його експонували, хлопці, які перебувають на лікуванні, казали, що теж мають такий телефон. Військові не сприймають це як щось особливе. Для них то буденність, що звичні речі часом рятують життя. Є експонати, які нам передали рідні загиблих.

Із 24 лютого 2022 року наші працівники включилися у волонтерську діяльність, а також збір артефактів та свідчень людей, які постраждали від повномасштабної війни. 

Ми їздили в експедиції, щоби зібрати матеріали. Зокрема, торішньої весни в Київську область, у селище Макарів, де місцеві мешканці провели нам своєрідну екскурсію і допомогли зібрати експонати. Звідти ми привезли сині ваги з місцевого хлібозаводу. Ще перед вторгненням тут уже не випікали хліб, а лише розфасовували і відправляли в менші села. Під час відкритої агресії в ньому базувалася одна з наших частин, і хтось із місцевих мешканців здав її координати. Туди було влучання, дуже багато загиблих… Ми спілкувалися з рятувальниками, які розбирали завали. І вони передали нам кілька експонатів, зокрема тріснутий кевларовий шолом (невідомо, чи врятував він комусь життя), ось ці ваги, які були дуже яскравою плямою на тлі руїн, та ще кілька. 

Тамтешні люди розповідали, як у сховищі хлібозаводу зберігали зерно кукурудзи, про те, як його виносили, як воно розсипалося дорогою на каміння, бетон... А коли ми приїхали, то бачили на руїнах того хлібозаводу зелені паростки кукурудзи. Це здалося нам дуже символічним – життя перемагає смерть. 

Побували і в сусідніх селищах, бачили руйнування, які принесли росіяни. Тоді для місцевих найбільшою проблемою було те, куди подіти сміття. Багато поруйнованих будинків, понищених меблів, речей домашнього вжитку. Вороги після себе залишали стільки сміття, що люди, які потім поверталися додому, не знали, що з ним робити. Ми були на такому звалищі, там багато документів, особисті речі, знайшли форму нашого медика. Підібрали і російський спальник, а тепер думаємо, що з ним робити, чи має він якусь цінність. 

Показували нам і наш танк, який підірвався на міні, але екіпаж дивом вижив, розстріляні брами, зруйновані будинки. 

Деколи ми самі просимо, щоби нам передали якісь речі. Наприклад, звернулися до журналіста Армії.інформ, коли побачили, що він має листи російських дітей їхнім військовим. Він на їхній основі написав велику статтю, а самі листи віддав нам. На росії діти теж пишуть листи підтримки, так працює пропаганда, бо їхнім військовим ці листи не потрібні, вони ними розпалюють вогнища, просто викидають, навіть не відкриваючи. Журналіст, який нам їх передав, сам відкривав їх. Наші військові справді пішли захищати спокій і майбутнє українських дітей, тому для них їхні листи підтримки важливі, вони пересилають їх додому, для них важливий цей емоційний зв’язок. Ми поки не маємо таких листів, бо все, що через нас передають, відправляємо на фронт, але радо приймемо від наших захисників листи, які їм написали діти.

Маємо речі з львівського шиномонтажу. За кілька днів після влучання ракети ми їздили на це місце, спілкувалися з власниками, постраждалими, свідками. Одна річ, коли це стається десь далі, а друга – коли гинуть люди в тому місці, попри яке ти їздиш майже щодня. На купі сміття знайшли маленьку гілочку з вазонка, виростили з неї новий. Це теж дуже символічно. 

Коли звільнили Ізюм, то також передали нам чимало різних речей, російських «сувенірів», документів, форму. Маємо блокнот «командіра чєтвьортого орудія» – записи про обстріли Миколаєва, як визначали похибки.

Записуємо історії потерпілих. Кожен досвід має свою цінність. І якщо людина перебувала місяць в укритті і їй пощастило, ніхто з неї не знущався, не можна казати, що її історія менше заторкує чи має меншу цінність, аніж розповідь про наругу та знущання.

Усі історії важкі, складні, про всі треба говорити. Ми всі вже постраждали від війни, у кожного з нас свої травми, завдані нею. Навіть у тих, що на відносно безпечній території, як наша. На нас ще чекає важкий період реабілітації, коли ми перестанемо здригатися від якихось голосних звуків, ударів тощо. 

Найважчими для усвідомлення є історії військових. Про те, як вони урятували комусь життя, або ж, навпаки, як хтось загинув – героїчно чи ні. Дуже важко спілкуватися з пораненими, особливо з тими, що втратили кінцівки. Коли спілкуєшся з майданівцями, це якось спокійніше. А тут дуже важко, коли бачиш, що людина ще сама не знає, як їй жити далі, а ти її про щось розпитуєш. Мені особисто емоційно важко говорити з людьми, постраждалими в цій війні. Але це треба робити, документувати, щоб завжди пам’ятати про ціну, якою нині здобувається наша незалежність.

Усі ці майже чотири роки існування музею ми шукаємо приміщення, які б найкраще підійшли для нашої установи, для виставкової, наукової діяльності, для належного зберігання експонатів. Сподіваюся, найближчим часом нам вдасться знайти своє ідеальне місце. В планах постійна експозиція, а також місце для тимчасових, позаяк маємо багато контактів фотографів, авторів книг, режисерів, з якими хотіли б організувати якісь заходи.

Шукаємо партнерів, які могли б надати нам на певний час площі, щоби ми могли проводити якісь виставки. Стараємося приурочувати їх до Дня Гідності та Свободи, а також до річниці розстрілів Небесної Сотні, адже тоді більше людей цікавиться цією тематикою. 

Організувати виставку не так просто, як може здатися. Це не тільки гарно розставити речі, щоби люди на них дивилися. Насправді це дуже велика робота, яка потребує часу і зусиль. 

Кожна виставка вимагає й багато паперової роботи. Зрештою, її в музеї чимало. Всі експонати треба прийняти, задокументувати, ретельно з’ясувати, що це за річ, яку, наприклад, передали волонтери. Треба чітко прописати в документах, що це і звідки. Консультуємося з військовими, виясняємо. Нерідко в процесі дослідження з’ясовується, що це, наприклад, залишки інших боєприпасів, аніж нам казали. Тому все мусимо перевірити, бо часто річ потрапляє до нас через кілька рук, і хтось щось може наплутати.

Майже від початку роботи музей почав співпрацю з різними освітніми закладами. Проводимо різноманітні заходи, організовуємо майстер-класи. Найбільш плідною є наша співпраця в акції «Ангели пам’яті», яка відбувається щороку в лютому. Її започаткувала Анжеліка Рудницька, а Львів активно підтримав. У перші роки це була ініціатива нашої сім’ї. А в межах музею робимо цю акцію загальноміською. 

Торік на Меморіалі в нас побувало понад тисячу дітей за день. Цього року, аби уникнути скупчення, ми зініціювали, щоби школи проводили акцію на своїх локаціях. Дітям під час тематичних уроків розповідали про Революцію Гідності, про подвиг Небесної Сотні, а діти на спогад про героїв вирізали з паперу ангеликів. Це досить спокійний, не травмувальний досвід. Потім цих ангеликів діти розвішували в приміщеннях шкіл, в укриттях, на території.

Це добра нагода засвідчити, що діти знають про цих людей, пам’ятають про них. Також запросили декілька шкіл до участі в заходах на Меморіалі і теж мали гарну акцію. Пощастило, що не було повітряної тривоги, однак ми були готові до різного розвитку подій, домовлялися, щоби в разі повітряної тривоги ми мали куди завести людей. Безпека нині в пріоритеті на всіх наших заходах.

Якщо є зацікавлення і нас запрошують, ми приходимо в школи, проводимо уроки, лекції, різноманітні заходи. Володимир Муравський їздив у школу для дітей із вадами зору, підготував лекцію про Революцію Гідності, привіз туди кілька експонатів, які діти могли взяти в руки, роздивитися. 

Проблема в тому, що найбільше запитів надходить до нас на 18 – 20 лютого, і ми не в змозі на всі піти. Як-от цього року 18-19-те – вихідні, а на 20-те купа запитів, пізніше вже не актуально. Це теж проблема, що про важливі події не говорять постійно, а прив’язують до якихось дат. 

До кінця березня маємо намір провести обговорення про Крим і кримчан. Вирішили не приурочувати це до якогось певного дня, а хочемо показати, що на важливі теми можна говорити завжди. Не треба чекати 18 травня – дня депортації кримських татар, щоби розповідати про Крим, про те, що росія його забрала і що ми будемо з цим робити. 

Невдовзі розпочнемо акцію до Великодня «Подаруй тепло великодньої писанки». Це збірка писанок для захисників, яку ми організовуємо втретє. Торік зібрали 275 писанок, які разом із пасками та іншими святковими наїдками передали через волонтерів військовим. Ці писанки малювали діти, молодь, родини загиблих, навіть із Польщі кілька передали. Цього року знову запрошуємо всіх до участі. Учителі мають можливість зорганізувати дітей і в такий спосіб долучитися, менші діти можуть виготовити листівки, малюнки чи витинанки у вигляді писанки – це теж велика підтримка для наших воїнів. Залюбки візьмемо готові вироби і в межах цієї акції проведемо декілька майстер-класів із писанкарства на різних локаціях Львова, щоби люди зробили безкоштовно одну писанку для себе, а другу для акції. Писачки та всі матеріали надамо. Дізнатися про час та місце цих майстерок можна буде на наших сторінках у соцмережах. 

Сторінки Музею Гідності у фейсбуці та інстаграмі – це ті ресурси, які ми активно ведемо, публікуємо всі анонси та розповіді про нашу роботу. Також на ютубі викладаємо відео із проведених заходів. 

Дуже хочеться зробити акцент на молоді та дітях, бо це наше майбутнє. Приходять, звісно, і старші, але це люди з категорії «топові прихильники», їм не треба нічого пояснювати, переконувати. З молоддю важче працювати, але цікавіше. 

Організовуємо багато екскурсій, безкоштовних, якщо звернутися офіційно. Їх проводить наша співробітниця, яка має диплом екскурсовода. Тому якщо завчасно домовитися, повідомити, якого віку буде група, вона подасть відповідний матеріал. Раз на рік через соцмережі ми самі оголошуємо екскурсії, робимо реєстраційну форму та формуємо групи. Є годинна екскурсія Меморіалом Небесної Сотні, під час якої розповідаємо про сам Меморіал, Революцію Гідності, про героїв. Маємо екскурсію Личаківським цвинтарем, але там треба платити за вхід (сама екскурсія безкоштовна). 

Цього року розробили ще один маршрут тривалістю до двох годин, який починається від пам’ятника Шевченку, пролягає через Гарнізонний храм і підземелля (вхід платний), площу Ринок, Порохову вежу до Меморіалу Небесної Сотні. Багато шкіл зголошуються на це, бо діти не знають міста, в якому живуть.

Вважаю, що тема Майдану, Небесної Сотні дуже важлива. Наше завдання – щоби не забували про подвиг майданівців, щоби не долучали їх до тих, які пішли на війну. Маємо зробити так, щоби з усіх загиблих не робили якихось абстрактних героїв, про яких згадують лише в певні дні. Хочемо, щоби говорили про подвиги конкретних людей. І якщо в більших містах їх велика кількість, то в менших – десь п’ятеро, десь двоє, але й про них треба не забувати, згадувати бодай на локальному рівні. Тому в наших планах підготовка матеріалів, які ми могли б рекомендувати школам, іншим закладам, про те, як правильно розповідати про героїв, про їхній вклад у нашу незалежність, щоби це не перейшло в чергові заходи задля галочки, бо цього хтось вимагає.

фото: Олег Огородник