Понад 20 років різношерсті політики намагалися розколоти Україну на регіони, придумували різноманітні гасла та створювали партії. Популістична брехня лилася з телеекранів через проплачених ними журналістів. 

Потрібно визнати, що певною мірою вони досягли своєї мети. Такі гасла, як “Крим — не Україна”, “Севастополь — місто “руських” моряків”, “Донбас усіх годує”, зіграли своє. Однак перед обличчям вседержавної біди українці об’єдналися. Це було неочікувано як для влади нашої держави, так і для наших ворогів. 

Прості люди почали підтримувати одне одного, а головне – підтримувати таку ознаку державності, як Збройні сили України. Важко сказати, коли і хто назвав добровільних помічників наших захисників волонтерами, та сьогодні волонтерський рух – дивовижна національна організація, прообразом якої можна вважати лицарів Круглого столу короля Артура. 

У ній нема ватажка чи командира – тут усі рівні і всі важливі. Голос кожного приймають, враховують і чують. А почалося все з того, як кримські українці разом із татарами передавали харчі заблокованим українським військовим у вже окупованому Криму. Потім фури з продовольством, що на материковій Україні, почали збирати люди, які правдами і неправдами проривалися крізь новостворений росіянами кордон. 

А далі... Далі була війна. Пригадую, як ще в березні минулого року 24-а механізована бригада отримала наказ висунутися на курський кордон нашої держави, де росіяни зібрали потужний ударний кулак окупаційних військ. За даними розвідки, був можливий кинжальний удар росіян із Донбаського, Курського і Кримського плацдармів, тож Україну, повністю неготову до війни ні фізично, ні морально, ні юридично, ні економічно, було б розчленовано і створено так звану Новоросію. Треба було рятувати державу, і вслід за моряками на захист піднялися всі Збройні сили України. 

Жоден підрозділ не відмовився виконати свій перший у новітній історії України бойовий наказ. Та 20-річна історія знищення ЗСУ далася в знаки: багато техніки не те щоб не виїхало за межі частини, а просто не завелося. Механіки та водії не мали досвіду в ремонті техніки, адже бачили її (в кращому випадку) лише при врученні облікових документів. Також не було потрібних запасних частин. Тоді до КПП 24-ої бригади прийшли відставники. Вони добровільно взялися ремонтувати бойові машини і танки. І так було по всій країні. 

З початком бойових дій армійці потребували всього: від кевларових шоломів і бронежилетів до елементарних зручних одностроїв. Завдяки волонтерам у військових з’явились і тепловізори, і пальне для машин. А про харчі, білизну, засоби гігієни годі й говорити! Кожен, хто був у зоні АТО, добре знає, чого варта пачка вологих серветок чи сухого борщу (кулінарний витвір наших прекрасних україночок). Однак рік війни доклав свого – ми всі втомились: і від поганих звісток, і від постійної напруги. Додає свого і фінансова криза, яка все сильніше тисне на простих українців. 

Та війна за незалежність триває. Щоб розбурхати українську свідомість, не дати забути нації про те, що на території нашої держави йде війна, львівські волонтери зібралися на центральній площі міста, де утворили волонтерський ланцюг єдності. Волонтери вже тривалий час співпрацюють одне з одним, але ще ніколи не збиралися разом. Прийшли разом із дітьми, рідними та друзями.

“Волонтером може бути кожен. Нема значення, чи ви в групі, чи просто робите щось самотужки. Ми всі разом. І разом допомагаємо боронити нашу державу”, – каже волонтер Ірина. 

Після того, як волонтери, взявшись за руки, утворили живий ланцюг єдності, їхні діти розгорнули на площі Державний прапор України. Волонтери розписалися на ньому, і стяг поїде до інших областей України, щоб показати всім єдність наших людей. Волонтери України, єднаймося! Разом ми можемо більше!