Працівники радіо вигадують різні акції, аби зібрати гроші для бійців АТО, щодня в ефірі озвучують потреби військових. Вони живуть волонтерством. До прикладу, торік улітку радіоведучі “Львівської хвилі” започаткували рятівний флешмоб “Подаруй життя солдату за 280 гривень”. Так вони закликають своїх слухачів підтримати українську армію, зокрема, бійців 80-ої аеромобільної бригади та 24-ої окремої залізної механізованої бригади. Тоді хлопці вкрай потребували захисної амуніції. Завдяки старанням і наполегливості волонтерів за два місяці вдалося зібрати майже два мільйони гривень. 

Волонтери “Львівської хвилі” мріють, аби нарешті настав мир і спокій. “Ще маю трохи нехристиянську мрію: хочу, аби ті люди, через яких загинули наші хлопці, ще тут, на землі, отримали своє покарання, а не лише на Божому суді”, – каже радіоведучий Владко Лучишин. 

“Хочу, щоб ми не розчаровувались і в жодному разі не опустили рук. Разом ми неймовірна сила!” – запевняє радіоведуча Галинка Лірник.

Заради здійснення цих мрій колектив і волонтерить, чим вносить свою лепту в перемогу. Заряджають його енергією дітки, які організовують у садочку аукціони, аби зібрати гроші на теплий одяг військовим, бабуся Оля, яка в’яже шкарпетки, дідусь, який віддав усі свої заощадження на армію, інвалід, який регулярно приносить частину грошей зі своєї і так невеликої пенсії, матері та дружини військових, які звертаються по допомогу, самі бійці: сміливі та рішучі, водночас налякані та розгублені…

Ірина Галевич, PR-ме­не­джер радіо “Львівська хвиля”:
– Нас на це надихнули слухачі радіо “Львівська Хвиля”. Вони в нас дуже активні, їм не байдуже, що відбувається у Львові, у країні. Ми спілкуємося по телефону, у Facebook, вони до нас приходять. Люди стали такими активними з початку Майдану! У всіх єдине питання: “Чим і як можемо допомогти?” Людям треба, аби їхні дії хтось координував. А є таке враження у слухачів, що радіо може все. Нам довіряють, от і телефонують до нас, кажуть, що є така-то проблема, запитують, як її вирішити. 

Коли почалася війна на сході, ми думали, як долучитися до допомоги військовим. До того ж наші хороші друзі волонтерять у Києві (маю на увазі гурт “Антитіла”). Разом із учасниками колективу Тарасом Тополею та Сергієм Вусиком ми також почали це робити. Хлопці збирають на свій рахунок кошти, ми теж отримуємо допомогу від діаспори, простих людей, збираємо речі. Містяни приносять необхідне для військових сюди – в редакцію “Львівської хвилі”.

Ірина Галевич:
– Спілкуємося з хлопцями та родинами військових. Під час першої хвилі мобілізації, коли юнаків швидко забирали на фронт, до нас телефонували мами та дружини бійців і ридали у слухавку, казали, що бійці не мають амуніції, а їх відправляють у зону АТО. Сім’ї не мали грошей, аби придбати воякам бронежилети і шоломи. Найскладніше було, коли дружини вояків телефонували нам і казали, що чоловіки їдуть на схід уже завтра, а в нас на руках не було бронежилетів, бо їх ще не привезли. Але так було під час першої хвилі мобілізації.

Ірина Галевич:
– Нас, напевно, Боженько від таких випадків рятує. Як ми відбираємо військових, яким потрібна допомога? Ми не відмовляємо тим, хто до нас телефонує, робимо що можемо. Якщо не маємо змоги чимось забезпечити, скеровуємо до інших волонтерів. Конкуренції між різними волонтерськими ініціативами у Львові не відчуваємо, адже всі працюємо на користь спільної справи. 

Ірина Галевич:
– Потреби стали зовсім іншими, ніж були на початку. Тоді потребували бронежилетів і шоломів. Зараз цим хлопців зі Збройних сил України забезпечує держава. Волонтери амуніцією забезпечують добровольчі батальйони та прикордонників. Маємо підтвердження від військових, що є берці, форма, бронежилети. Зараз найбільше потрібна техніка: тепловізори, дальноміри, біноклі та військові професійні компаси. Цим держава не забезпечує, як і наколінниками, налокітниками, термобілизною, тактичними окулярами, рукавицями та ременями.

Є ще один момент: речі, які передають із Канади та інших країн, не розраховані на великих хлопців. У нас же такі бійці є. Пригадую, був у нас військовий ростом майже два метри! У нього 50 розмір черевиків, а взули його у 48, бо іншого не було. Він потрапив у госпіталь. Здається, берці – елементарні речі, а великих розмірів нема. Також потрібні ремені для таких богатирів. 

Ірина Галевич:
– Це те, що я роблю. Не скажу, що це обов’язок. Радше, якісь внутрішні почування, що так треба робити. Люди повинні помирати від старості, а не від куль. Треба зробити все, аби хлопці жили. Людина народжена жити щасливою. Вона не повинна страждати і помирати завчасно. Треба зробити все можливе, щоби хлопці, які зараз на фронті, повернулися живими!

Влодко Луцишин (фото: Андрій Польовий)

Влодко Лучишин, радіоведучий:
– Опосередковано це вияв любові до ближнього, але я не впевнений, що роблю це свідомо з любові. Не можу пояснити, що мною керує. В мене є відчуття, що це потрібно робити. Все! Я майже не бачив людей, яким якось допоміг. І не факт, що дороги зійдуться і ми зустрінемося. Ми з’ясували їхні потреби, відправили посилки. Якось це все інстинктивно відбувається. Мабуть, у такому постійному тонусі тримають нас слухачі. Коли ми почали це все робити, минав місяць-другий, я думав собі: скоро ми “попустимося”, адже волонтерство втомлює, виснажує морально.

Галинка Лірник, радіоведуча:
– Хтось їде воювати, а ми допомагаємо по-своєму. Дуже довго з мене сміялися, коли казала, що хочу поїхати на війну як журналіст. Там неймовірні люди! Але й тут таких не бракує. Вчинки містян доводять ледь не до сліз! Є в нас така бабуся Оля, яка в’яже бійцям шкарпетки. Вона вже нав’язала кілька десятків пар. Її внуки приносять нам їх. Одного разу в ефірі казала: “Приносьте нитки, оскільки бабуся Оля вже всі свої светри попорола”.

Я більше полюбила людей. Головне – не втрачати запалу і віри в перемогу. Розумію, що вичерпуються ресурси, та пам’ятайте: хлопці й далі воюють, їм досі треба допомагати! 

Ірина Галевич:
– Коліматорний приціл. Він був специфічним і дуже раритетним. Приходили професійні військові і не могли зрозуміти, для якої він зброї. Принесли якось у редакцію запчастини до БТР! Військові сказали: “Це дуже крута штука! Ми забираємо! Але де ви взяли запчастини до військової техніки?”

Під час цієї війни люди показали себе якнайкраще: готових допомогти дуже багато! Вони не втомлюються, телефонують, приносять необхідне. У радіо “Львівська Хвиля” є товариш-інвалід. Він отримує допомогу (невелику, звісно) і щомісяця частину грошей віддає хлопцям на фронт. Ця допомога мінімальна, але регулярна. Дуже багато листів пишуть діти. Військові дуже просять, аби вони залишали свої номери телефонів. Хлопці їм уже потім телефонують, спілкуються, дякують.

Навіть незрячі дітки з УТОСу перед Новим роком підготували листівки для військових. Вони зробили аплікації, зібрали гроші. Ми допомагали їм купувати рації. Я пообіцяла і військовим, і дітям: коли закінчиться війна, ми їх познайомимо. А щоби зібрати гроші, діти проводили концерти, ярмарки. Кошти передали “кіборгам”.

Влодко Лучишин:
– Наш слухач реагує на потреби військових моментально. Коли хлопцям треба були буржуйки, ми кинули клич у ефірі. Вмить подзвонив чоловік і сказав, що виконає це прохання. Він привіз кілька саморобних пічок, на яких їжу є змога підігріти і якими зігрітися можна. Ми відправили буржуйки хлопцям. Вони були в екстазі, мовляв, це саме те, що їм треба. 

Якось бабуся принесла гроші з пенсії, дідусь кілька тисяч гривень дав. Ми кажемо, що йому ті гроші пригодяться, а він: “Не маю кому допомагати: ані дітей, ані внуків. От я собі подумав: навіщо мені гроші, як умру? Краще хай хлопцям допоможуть!” 

Галинка Лірник (фото: Андрій Польовий)

Дітки-горобці із садочка також приходили. Вони собі подумали, що треба долучитися до волонтерства і допомогти військовим, тож переконали своїх батьків допомогти організувати аукціон! Мами спекли печиво і понесли в садочок на благодійний аукціон, назбирали грошей і принесли нам на радіо для військових зі словами: “На сході наші солдатики мерзнуть, тож їм треба теплий одяг купити”.

Галинка Лірник:
– Збирали ми листи від дівчат. Дала клич у ефірі, що треба хлопцям написати кілька теплих слів, а ми на радіо вже від руки перепишемо в листівки і передамо на фронт. За 15 хвилин дівчата мобілізувалися, надіслали близько 70 листів. Одного разу студент (сам із Німеччини) привіз дві гігантські коробки солодощів. Де він набрав стільки смаколиків?..

Фантастика, коли діти приходять і приносять гроші, які собі складали на якусь забавку. Один мужчина приніс саморобні перископи. До прикладу, треба хлопцям пралки – у нас у коридорі вже три стоїть.

Влодко Лучишин: 
– Історій настільки багато!.. Спілкування з вояками і тими, хто приносить нам речі для бійців, злилося в єдине враження. Хлопці телефонують і розповідають, що шолом або бронежилет, які ми придбали, врятував комусь життя. Особливо ті перші дзвінки!.. Після такого залишити волонтерити неможливо.

Спілкування з військовими показує, що нам тут страшніше, ніж бійцям на фронті. Людина, яка не має впливу на ситуацію, почуває себе безпомічною. У військових настільки міцний бойовий дух! 

Галинка Лірник:
– До мене телефонував друг, який захищав Донецький аеропорт. Власне, від спілкування з ним отримувала максимум емоцій. Коли він приїхав додому, сказав, що його так дратувало, коли разів сто на день телефонували і питали: “Ну що, ще живі?” “Мені хочеться почути, як життя вирує! Не треба нас у більшу депресію заганяти!” – каже він. Товариш розповідає, що за той час, коли перебував на сході, почав більше цінувати свою дружину. Вони стали ще ближчими і ріднішими, почали дуже тонко відчувати одне одного. Він поїхав на фронт, коли синочкові було три місяці. Дружині сказав: “Борони Боже будеш щось у мене випитувати про війну!” Вона телефонувала і розповідала про малого, що він робить, як росте. 

На Святвечір до нього зателефонувала дружина, а він попросив її заколядувати йому. Вона почала співати… По телефону колядували протягом декількох годин затишшя. Потім він дуже гарну гру придумав. “Я буду фотографуватись, а ти таке ж фото будеш змушена зробити”, – попрохав він дружину. Такою грою себе підтримував і абстрагувався від того, що відбувалося навколо.

Галинка Лірник:
– До мене звернулася дівчинка, що допомагає хлопцям, які проходять реабілітацію в нашій психіатричній лікарні. Кажуть, читання найбільше заспокоює, але хлопці не можуть читати. Вони навіть звичайної музики не можуть слухати! Хлопці потребували спеціальної терапевтичної музики. Ми її знайшли, тож тепер я знаю, як звучить терапевтична музика!

В Донецькому аеропорту працював військовим медиком простий хлопчина Ігорко. В лікарів кожні 10 днів відбувалася ротація. Так вийшло, що не було ким його замінити. Він міг поїхати, але пробув у аеропорту більше місяця і за той час врятував півсотні життів. А скільки поранених було ще? Його поранили, потім завалився аеропорт, а він три дні пролежав під завалами. Там і загинув… 

Після таких утрат хлопці відкриваються зовсім з інших боків, по-іншому сприймають життя. Після смерті цього медика зідзвонилася з другом із фронту. Він саме в госпіталі лежав. Попросив піти з ним до церкви, адже то був день, коли хоронили Ігорка. Він не міг поїхати на похорон, тож ми пішли до церкви. Я ледве не розплакалася, коли побачила, як мій друг схилив перед вівтарем голову і просто почав голосно молитися. По-іншому тепер виглядає життя, дружба, братерство.

Влодко Лучишин:
– Під час перших наших поїздок на полігон, коли ми відвозили бронежилети і каски, враження складалось одне, а потім зовсім інше. От ми їдемо такі горді, здавалося б, назбирали багато грошей, купили 30 або 40 комплектів амуніції, на полігоні нас чекають бійці, яким вручатимемо придбане. А приїжджаємо туди і бачимо сотні очей, які дивляться із заздрістю на тих обраних, які отримають засоби безпеки. Сміливіші підходять до нас і питають: “А чому нам не привезли амуніції? Ми чим гірші?” У людей розпач, оскільки розуміють, що їх у будь-який момент можуть відправити на схід, а бронежилетів у них нема. А генерали в той час по телевізору розповідали, що армія забезпечена повністю… 

Коли розмовляєш із військовими, які зараз воюють на сході, вимальовується зовсім інша картина. Хлопці сміливі, справжні воїни! 

Влодко Лучишин:
– У них настільки там по-особливому життя облаштоване! Пише “кіборг” до нас (це для них мегаважливо!): “Ми вирішили, що нам треба зробити шеврон для нашого батальйону. Намалюй нам ескіз, аби там був аеропорт і лев. Усе в синьо-жовтих і чорно-червоних кольорах!” А малюнки та листівки – це обереги. Зберігають їх бійці в касках, “брониках”. Військові завжди телефонують діткам, які їм щось намалювали чи написали. Це наскільки міцний фактор для того покоління, що росте! Військовий точно не думає: “Я подзвоню, аби та дитина виросла хорошою людиною!” Це внутрішня потреба, зв’язок поколінь. 

Ірина Галевич:
– У Львові нема відчуття небезпеки. Коли люди приносять речі, наша охорона просить, аби вони одразу відкрили пакети і показали, що там є. Звичайно, є в нас постійні волонтери, які регулярно приносять пакунки. Ми їм довіряємо.

Щодня в ефірі говоримо про потреби, організовуємо різні акції, аби люди не забували про військових. До прикладу, лише керівництво країни оголошує, що на сході перемир’я (будь воно і псевдоперемир’я!) – люди одразу стають пасивними, допомагають значно менше чи взагалі перестають це робити.

Бувають моменти розпуки, коли здається, що сили покидають. Але в таких випадках дуже мотивують хлопці, які воюють на сході. Вони вже переконалися, що волонтери – чарівники, які дістануть усе необхідне.

Влодко Лучишин:
– Ця ситуація дуже чітко показала, хто є хто. З людей, які здавалися нормальними, зараз почала вилазити купа… А ті сірі мишки, від яких ти не чекав жодного подвигу, проявляють себе позитивно, стає видно системи цінностей людей. 

Усі військові стають як рідні. Чим відрізняється суспільство від набору індивідуумів? Це як бджолиний вулик: хтось повинен збирати мед, хтось – пильнувати вулик, хтось – запечатувати соти, а хтось – бути трутнем. Треба, аби була противага. Так і в нашому суспільстві є волонтери, солдати, добровольці і… сволота.