“В житті для мене найважливішою є свобода. Я люблю її! Хочу, аби ми були вільними, жили в нормальній країні, щоб якнайшвидше досягли справжньої перемоги. Це не означає, що я не хочу працювати волонтером. Я не хочу відправляти хлопців на війну! Краще вже на реабілітацію, відпочинок, навіть на роботу, на відбудову сходу. Мрію забути слово “війна”, – каже Ірина Яремко. 

– Маю свій бізнес – агенцію нерухомості. Вона працює вже понад 12 років. Але коли почала займатися волонтерством, робота тимчасово відійшла на другий план. Працівники знають, що повинні робити. До того ж нею зараз керує мій чоловік. Певна, що фірма – в надійних руках.

Щодо сім’ї, то, дякувати Богу, син уже дорослий, самостійний, одружений, працює нотаріусом, до того ж живе окремо. А на господарці в нас тільки кішка і рибка. З ними легко. Їх доглядає чоловік. Він у мене все розуміє – справою займаюся важливою та необхідною. Кожен день, окрім неділі, присвячую волонтерству. Чоловікові, мабуть, важко, але він із розумінням ставиться до моєї роботи, бачить, що по-іншому я не змогла б.

– Бути волонтером насправді дуже приємно, та буває по-різному. До прикладу, зараз хлопці збираються їхати на схід. Їх треба повністю одягнути в зимові речі: починаючи від взуття і закінчуючи теплими балаклавами, рукавицями, шкарпетками… Вже не кажу про теплу нижню білизну та бушлати. Немає у хлопців теплої форми. Знаю, що вони там перебуватимуть у нестерпних умовах, хвилююся за кожного з них!

Дивлюся на тих дітей (бо це направду діти) і розумію, що до кожного з них ставлюся як до свого сина. А коли приходить хтось старший, то до нього – як до чоловіка чи брата. Звичайно, хочеться допомогти кожному, але водночас хочеться розподілити зібрані чи придбані речі так, аби вистачило всім. Інколи стримуємо себе, аби не віддати все комусь одному. 

Шукаємо контакти тих, хто може нам допомогти забезпечувати військових. Волонтери без доброчинців не мали би можливості допомагати. Так, ми жертвуємо своїм часом, сім’єю, розвагами… Та без жертводавця не було би волонтера. 

– Описати таку людину важко. Вік наших жертводавців найрізноманітніший: наймолодшому хлопчику було 3,5 рочка. Він із бабусею прийшов і приніс шапки для військових. Звичайно, бабуся допомогла йому придбати речі, але ініціатива була його. 

Найстаршому дідусеві було близько 80 років. Він замовив зв’язати пару шкарпеток, оплатив роботу і приніс для бійців. Друга пара була недов’язана, бо в’язальниця відмовилися роботу завершувати. Дідусь мав хворобу Паркінсона (руки в нього тряслися), але такий сильний духом був той чоловік! Ми йому дуже вдячні за його вчинок. 

Часто дітки долучаються: малюють для солдатів малюнки, листівки. З однієї львівської школи, до прикладу, принесли дуже багато шапок, шкарпеток. Відгукуються підприємці та бізнесмени, які знають нас, бачать, чим ми займаємося. Важливо, щоби люди побули тут хоча б один день з ранку до вечора, бо тоді вони відчують увесь смак волонтерської роботи. 

– Одного разу прийшов до нас старший чоловік і приніс два шарфи. Вони не були нові, але чисті, в хорошому стані, акуратно складені. Ми, як зазвичай, подякували, взяли пакуночок, а розпакували його, коли був вільний час (бо в той день, як зазвичай, було дуже багато людей у нас, робота кипіла).

Пакунки розпаковуємо, коли хлопців нема, пізно ввечері або в суботу. І коли ми розгорнули ті шарфи, то всередині були листи до військових, написані старечою рукою. “Дорогий мій солдате, я теж би хотів бути разом із тобою, але мені вже 75 років”. Він бажав бійцям здоров’я, перемоги. Коли ми читали ті листи, то плакали. Він закінчив їх словами “Чекаю тебе в гості” і написав свою адресу, телефон. Можливо, це не стільки той шарф важливий, скільки тепло, передане в тому листі. Сказати, що мурашки по тілу… Ні. Сказати, що душа розривається… Ні. Емоції переповнюють! 

Кожного разу є щось оригінальне. До прикладу, нещодавно принесли нам 100 пар в’язаних шерстяних шкарпеток. Такі гарні, такі теплі!.. Ми навіть не встигли побачити, хто приніс. Людина зайшла, поставила пакунок у кімнаті і пішла собі. Зазвичай ми хочемо подякувати, запитати ім’я, контакти.

Ще був випадок із термобілизною: принесли 40 комплектів, але людей “зловити” не вдалося. Коли ми почали ту білизну перебирати, то в кожному комплекті був образочок. Люди передають не лише матеріальне, а хочуть передати на фронт ще й духовну підтримку. Це відчувається! Одна бабуся кожен светр на листочку підписала “Дорогенькому солдатові. Нехай тебе гріє мій светр”. Це було просто, але по почерку видно, що старша людина писала. 

Інколи і справді думаєш, звідки беруться ті сили, аби так щодня тут бути. І не просто приходити, а бути бадьорим, піднімати дух хлопців, які збираються вирушати на схід, підтримувати мам і дружин тих, хто воює на фронті.

Саме такі люди, які приносять пожертви, нас підбадьорюють, надають сил, сповнюють енергією. А також хлопці, молодесенькі ще… Буває, в нього, певно, ще борода не виросла, а він уже воює і захищає нас! Особливо ті, хто вже там був, повернувся додому і вкотре приходить до нас, бо готується знову їхати воювати. Але вже трохи по-іншому, оскільки зараз зима, а вони були на фронті влітку. Ці хлопці йдуть із добрим настроєм, із думками лише про перемогу.

Для мене ті хлопці – як джерело холодної води. Вони приводять до тями. Інколи такого досвіду набираємося від них, що й не передати словами!.. А вони після тих жахіть, що пережили, навіть жарти розуміють. Буває, приходять до нас усі одразу. Тоді ми їх ставимо в чергу: по одному, як школярів. А вони чемні, розуміють роботу волонтерів. Я їх люблю. 

– У нас нема графіків. Із 10.00 до останнього відвідувача. В жодному разі не можна залишити тут усе, мовляв, втомилася, набридло. Бути такого не може! По-перше, дітки, дівчатка мої, помічниці – молоденькі ще зовсім, їм важко. По-друге, волонтерує в нас молода сім’я, що живе аж у Городку, тому їх треба вчасно “вигнати”, бо дорога додому далека. 

Звичайно, всього не переробиш, але якщо ми знаємо, що, до прикладу, завтра від’їжджає машина на схід, – мусимо все максимально зробити. Інколи буває, що в нас є потрібна річ, яку треба негайно на передову. Так совість мучить, коли вчасно її не передаємо! Транспортування в нас налагоджене, але інколи не вистачає рук, аби запакувати індивідуальну посилку. 

Нещодавно хлопцеві терміново були потрібні бронежилет і шолом. Зрозуміло, що з цих двох речей посилка складатися не може. Ну не пасує так, рука не піднімається! Ми туди поклали теплі речі та шкарпетки, берці мали потрібного розміру, а також каву, чай, цукерки, аби коробка була повністю запакована. 

– Є в нас люди, які день у день з нами, як на роботу приходять у Центр забезпечення. Є й такі, що потихеньку втягуються в роботу. Ми не можемо людину змусити допомагати. Той, хто не хоче допомагати, не затримується. 

Читайте також

“Працюватиму, допоки війна не скінчиться!” Любов Возняк, громадська активістка та волонтер руху “Допоможи фронту”, – про потреби бійців, материнський та волонтерський обов’язок і вдячність військових

Тут треба постійно бути в темі, розуміти, що відбувається. Загалом наш колектив уже сформувався: усі такі рідні, знайомі. Це ті люди, які були в Центрі відправки людей на Майдан під час Революції Гідності. Ми дні і ночі як у Львові, так і в Києві проводили разом. Це настільки вірні та надійні друзі, що шукати кращих уже не треба!

– Креативного менеджера в нас нема. Всі ідеї виникають спонтанно. Не маємо навіть вільної хвилини, аби спокійно сісти, подумати. Можливо, пригадуєте, як для військових гранати збирали? 

А почалось усе так: моя знайома з Іспанії повідомила, що передає гранати. Я подякувала їй, сказала, що вони нам зараз дуже потрібні, аби війну виграти. Потім вирішили, що хлопці, які перенесли операції і втратили кров, потребують вітамінів, тому віддали фрукти в госпіталь, у відділення хірургії. Потім до акції долучилися дітки з Рахова (вони побачили повідомлення в інтернеті). Діти підписували кожну гранату, листівки малювали солдатам. 

Зараз, перед святами, ми хочемо хлопцям спакувати подарунки. Зрозуміло, що індивідуально кожному презент зібрати ми не в силі. Це буде щось загальне – великі пакунки. Можливо, більшу увагу звернемо на смаколики, фрукти. Хлопці не чекатимуть. Вони вже мерзнуть.

– Кожного дня чогось не вистачає. Якщо в нас три дні тому ще були берці різних розмірів, то сьогодні залишилися лише маленькі. Якщо була форма, то нині її вже не вистачає. До прикладу, днями ми відвезли 45 комплектів форми в авіаційний полк. 

Коли чогось не вистачає, то не сидимо на місці і манни небесної не чекаємо. Якщо нема – шукаємо. До прикладу, в Німеччині купуємо берці, влітку форму там купували. А нещодавно натрапили на українського виробника, який шиє військову форму.

Загалом по-різному буває: дещо веземо з-за кордону, дещо тут купуємо, в Києві замовляємо. Шукаємо, аби ціна відповідала якості. Найдешевше не можна брати. Чому? До прикладу, берці повинні витримувати і мороз, і воду. А кращих за німецькі ми ще не знаходили. 

Стосовно доставки на схід, то замовляємо вантажний автомобіль. Найменший вантаж, який їхав, – 20 тонн, найбільший – 60. Ті машини замовляємо в однієї транспортної компанії. Грошей вони за доставку не беруть, лише допомагають знайти добросовісного перевізника. Усі вантажі супроводжують наші волонтери. 

– Найнеобхідніших речей (форми, взуття, теплих бушлатів, шапок) держава чомусь досі не закуповує. Це при тому, що кошти на рахунках є. Але зрушення в цій сфері все ж відбуваються. Багато волонтерів працюють у Міноборони. Вони розповідають, що в роботі виникає багато перешкод, зокрема бюрократичних. 

Чиновник, навіть якщо він і військовий, але сидить у кабінеті, не розуміє і не бачить солдата, який приходить у наш Центр забезпечення, не бачить того голого і босого бійця, який їде на фронт, не чує матері, яка каже, що вже не має грошей, аби одягнути сина, бо пенсія в неї становить максимум півтори тисячі гривень. 

Ті чиновники цього не бачать, тому маємо таку ситуацію в країні. Хлопці не чекатимуть, доки ми будемо думати і наводити порядки. Вони вже на фронті! Вони вже мерзнуть!