Чи є майбутнє у таксофонів?

фото: архів

Нині у це вже важко повірити, але не так вже й давно, аби подзвонити до рідних і дорогих людей, що далеко від тебе, треба було шукати телефон не в сумочці, а на вулиці!

Мати ж телефон вдома було дорогим задоволенням, а про аналоги мобільних можна було прочитати лише у фантастичних книгах.

Нині в Україні залишилось ще багато таксофонів, проте цих “стариганів” усе інтенсивніше витискають мобілки. А те, що із них можна дзвонити безкоштовно, без будь-яких монет, жетонів чи карток, суттєво на “погоду” не впливає.

Безкоштовне задоволення до 1 грудня

Ще із 1 травня і до 30 листопада місцеві дзвінки з таксофонів “Укртелекому” не тарифікують, тому не потрібно використовувати таксофонні картки, монети чи жетони, як це було колись. Такий крок компанія пояснює “усвідомленням соціальної відповідальності” перед користувачами.

“Сьогодні мережа “Укртелекому” нараховує майже 8 тисяч універсальних таксофонів, які надають послуги як вихідних, так і вхідних дзвінків. Дзвінок з таксофона на таксофон у межах міста і навіть району (смт, села, селища та інших населених пунктів у межах одного району) також не тарифікуємо. Тож вже на початку грудня компанія прийматиме рішення щодо доцільності продовження діючих тарифів”, – йдеться у повідомленні “Укртелекому”.

Перший телефонний зв’язок історики у Львові датують 1883 роком, але мало хто про це знає і пишається цим

У компанії певні: споживачі фіксованої телефонії активно користуватимуться безкоштовними автоматами на всій території країни. Як відповіли “Львівській Пошті” на інформаційний запит в “Укртелекомі”, нині на Львівщині компанія обслуговує 643 таксофони. З них 461 таксофон у самому Львові та 182 у районах області. В області найбільше таксофонів є у Трускавецькому районі – 53, Моршинському – 18, Дрогобицькому, Стрийсьмому – 17 .

У компанії кажуть, що розвиток нових технологій, зокрема мобільного зв’язку, витіснив послуги таксофонії. Тому впродовж останніх років попит на ці послуги знижується. Однак і нині чимало мешканців та гостей міста користуються таксофонами. До слова, кожен із них має свій номер, тому можна телефонувати із таксофона на таксофон!

А де був перший вуличний телефон?

“Перший телефон-автомат у Львові встановили на початку 50-х років. У 1954-му в місті було 90 таксофонів, а через п’ять років – вже 165.

Телефонна служба у Львові працювала цілодобово. Спершу вона з’явилась у будівлі театру ім. Марії Заньковецької. Замовлення на дзвінки приймали з 9.00 до 12.00 і 15.00 до 18.00.

У 1896-му Львів телефонізували аж до передмість і почали телефонізацію провінції. Значний поштовх розвитку телефонного зв’язку надало відкриття у червні 1896 року лінії Краків – Відень.

Як можна довідатись на сайті Вікіпедії, у 1922 р. у Варшаві було організовано Польське телефонне товариство, його відділ у Львові мав назву “Управління львівських телефонів” і знаходився на вул. Коперника, 34. А вже 23 вересня 1925 року товариство отримало дозвіл міської влади на будівництво власного будинку на вул. Сикстуській (тепер – Петра Дорошенка), 26.

Таксофони були розташовані у відділеннях зв’язку, в кінотеатрах та клубах, лікарнях, відділеннях банків, продовольчих магазинах та універмагах, на вокзалах та вулицях. Монтували їх в кабінах (будках) та нішах, шафках та під’їздах”, – повідомили “Пошті” у прес-службі “Укртелекому”.

Спочатку, аби подзвонити з телефонного автомата, використовували монети. Згодом змінювались і функціональні можливості і зовнішній вигляд таксофонів, наступна його модель вже забезпечувала можливість міжміського з’єднання, а після неї з’явився безмонетний таксофон. Для нього використовували тільки спеціальні жетони.

“Починаючи з 1997-1998 рр. почали впроваджувати карткову систему оплати з таксофона. Першими у Львові в 1997 році було встановлено 20 таксофонів нового типу. У 2008-му впровадили нові комбіновані монетно-карткові таксофони”, – повідомляють у компанії.

Хочеш подзвонити? Ставай у чергу!

Як розповів “Пошті” львовознавець Петро Радковець, перші таксофони у Львові з’явились ще до війни. “Вони були дуже популярні, аби зателефонувати люди вишиковувались у величезні черги, навіть я їх пам’ятаю. Колись же люди не мали мобільних телефонів, та і не у всіх вдома були телефони. Їх навіть показували у різних старих фільмах, до прикладу, у фільмі “Старики-розбійники” їх було досить багато”, – розповідає Петро Радковець.

А от, зі слів історика Ілька Лемка, в 50-х роках, щоб зателефонувати, треба було кинути до таксофону 15 копійок. Така вартість була до грошової реформи 1961 р. Реформа була 1 до 10. Раніше було 15 копійок, потім масштаб зменшили до 10, тобто мало би бути 1,5 копійки, але такої монети не було, тому кидали 2 копійки, тобто оплата на телефонний дзвінок збільшилась на 25%.

Перший телефон був у ратуші

Як розповів “Пошті” Ілько Лемко, в 50-60-ті роки телефон вдома був таким собі панським привілеєм, простій людині поставити телефон у домівці було практично неможливо.

“Якщо взяти, наприклад, телефонну книгу тих часів, то там були виключно російські прізвища і прізвища на –енко, тобто місцеві галичани мали їх дуже мало – може 10% від загальної кількості. Це відображає тодішню демографічну ситуацію, у місті проживало дуже багато приїжджих”, – додає співрозмовник.

З його слів, перший телефонний зв’язок історики у Львові датують 1883 роком, але мало хто про це знає і пишається цим. Тоді ратуша була сполучена з пожежною частиною та іншими державними установами.

“Поляки деколи подають неперевірені дані, за ними, буцімто, ще ректор Львівської політехніки архітектор Захаревич у 1887 р. дзвонив імператору і то був перший телефонний дзвінок у Львові. Але він був на 4 роки раніше! Абонентська плата була досить невисокою для того, хто мав домашній телефон, це були якісь копійки. Але поставити телефон і сам апарат коштувало дорого. Тому ставили їх комуністичним начальникам, керівникам підприємств, аби їх можна було викликати коли завгодно”, – зазначає Ілько Лемко.

“Були телефони як в закритих кабінках, так і просто на вулиці з дашками від дощу. Ця кабінка була досить висока, близько двох метрів, але все ж людина високого зросту мала згинатись заходячи. Було таке прислів’я: “Микола завтра не зайде в телефонну будку. Чому? Бо роги заважатимуть, йому жінка зрадила”. І була така пісня: “Я живу у телефонній буді, бо не маю телефону вдома”. Пісня, до речі, не така вже й стара, ще в 1996 році її чув”, – каже Ілько Лемко.

З його слів, спочатку розмови були не лімітовані. Згодом з’явився ліміт три хвилини, далі в трубці пікало і треба було знову кинути монетку, аби розмову продовжити. Зв’язок був більш-менш нормальний, але деколи з перебоями. Ці таксофони не були лише в центрі міста, стояли у всіх районах Львова, шукати їх не треба було.

“Тоді, як і зараз, були випадки вандалізму. Хлопці зрізали і телефонні трубки – використовували мембрану як звукознімач для електрогітари. А закохані використовували телефонні будки, щоб там цілуватись, та й від дощу там ховались”, – каже Ілько Лемко.

Як розповів “Пошті” львів’янин Микола, який пропрацював на львівській залізниці майже 50 років, на головному вокзалі Львова таксофонів було чи не найбільше. “Таксофони на вокзалі не встановлювали в будках, бо то багато місця займало б. Монтували довге накриття і уздовж під ним вишиковували телефони. Із них можна було дзвонити лише по місту, а от аби зателефонувати в інший куточок України чи за кордон, треба було йти у центр зв’язку – на пошту”, – розповідає пан Микола.

коментарі відсутні

Для того щоб залишити коментар необхідно увійти