Історія має властивість повторюватися. Але, на жаль, ніхто не знає, коли це може трапитися. У 1944-му радянська влада депортувала з Криму кримських татар, а згодом греків, вірменів, болгар… 

У 2014-му жителі півострова самі звідти втікають. Причина – Росія окупувала півострів. Люди налякані, що радянський сценарій повториться знову. Де тоді їм шукати притулку, куди подітися? 

Як кажуть, де дружніші, там і сильніші. Кілька тижнів тому представники влади Львівщини та активісти Громадського сектору почали працювати над тим, аби дати притулок жителям Криму. Вони потурбувалися, аби люди мали дах над головою, їхні діти змогли відвідувати львівські школи, студенти продовжили навчання у вишах. Адже до області на тимчасове проживання прибуло більше двох тисяч осіб. “Пошта” поспілкуватися з кримчанами, які приїхали до міста Лева й запитала, що змусило приїхати до нас, та що вони планують робити далі.   

“Люди виїжджали з Криму через релігійні мотиви. До Львова приїхало багато мусульман, які бояться переслідувань… Я займався бізнесом, а за останні три місяці він розвалився. В мене сім’я – дружина і двоє дітей. І ми своє майбутнє ніколи не пов’язували із Росією, – розповідає “Пошті” кримчанин Руслан. – Ми змушені покинути півострів не тому, що в нас стріляли, а тому, що нам створили всі умови, аби ми покинули територію”.

Зі слів Руслана, допомогу кримчанам у Львові спершу організувала громадська організація, а не влада. “Раніше я мало чув про Громадський сектор, але саме їхні активісти першими згадали про кримчан, коли на півострів увійшли російські війська. Виходить, що громадська ініціативна група зреагувала раніше за владу, – каже він. – Спочатку до Львова відправив дітей із дружиною. Сам залишився на півострові”. 

З його слів, спочатку чоловіки взагалі не планували виїжджати з Криму. “Зрозумійте, те, що кримчани сюди приїжджають і їм тут тимчасово надають притулок – не вирішує проблеми. Це лиш можливість утекти”, – каже чоловік.

Руслан розповідає, що кримські татари не уявляють собі ситуацію, при якій не зможуть повернутися додому. “Я зараз не можу просто продати свій будинок, навіть якщо захочу. Реєстри закриті, не зрозуміло, як все відбуватиметься. Є інформація, що перереєструвати свій будинок зможу лише тоді, коли прийму російське громадянство. Лише після низки процедур мій будинок знову належатиме мені”. Чоловік каже, певен: 95% кримських татар таки повернуться додому на півострів.

Поза тим, Руслан не бачить можливості заробляти в Криму. “Я завжди працював на себе. Зараз у цих умовах розумію, що на півострові займатися легальним бізнесом буде неможливо. Адже Крим не має поки правового статусу. Тобто, не можна буде ні застрахуватися, ні щось експортувати, ні імпортувати. Тому для мене наразі постало питання, як облаштуватися на материковій частині України”.

Сім’ї Руслана дуже сподобався Львів. “Можливо, ми перебуваємо ще в ейфорії, проте наразі бачу лише добре. Розумію, що безкінечно сидіти в Брюховичах у санаторії не вдасться, це ж для нас не вихід”, – каже чоловік. – Проте є біженці, які просто сидять, вони мов сковані, не знають, що робити, куди їм подітися”.

Подружжя з Ялти Олександр і Тетяна в Криму мали свій сувенірний бізнес. “Ми з чоловіком завжди були проти політики Путіна, Януковича – загалом проти всього старого та радянського… Побувати на Майдані фізично не мали можливості, зате весь час підтримували активістів морально”.

До переїзду подружжя спонукала поведінка проросійськи налаштованих кримчан. “Довкола всі знайомі, продавці в магазині, сусіди – всі раділи, коли на Майдані… стріляли в людей. Здавалося, що всі довкола були проти нас. Ми дивуємося, як нам ще вдалося прожити серед тих людей стільки років!”, – каже Тетяна.

“Найстрашніше, що нас чекало – це референдум. Час підганяв, тож довелося їхати. Ми взагалі нікому не казали, що вирушаємо до Львова. Виходили з дому так, аби сусіди думали, що на ринок зібралися. Взяли з собою документи та дві сумки зимових речей”, – згадує подружжя. 

Лякало кримчан те, що “радянщина” на півострові ніколи не припинялася. Олександр певен: пропаганда в Криму ведеться не лише через російське телебачення. Постійно працюють найняті народні агітатори: “Вони на базарі чи в транспорті, де збирається багато людей, починають розповідати, які високі зар­плати в росіян і білорусів, і як там люди добре живуть, – каже чоловік. – Для нас найголовніша свобода. Ми мали два варіанти виходу зі ситуації: сидіти вдома і трястися над своїм майном та залишитися під окупантами або ж обрати волю. Що ж нам ті холодильники та телевізори? Ми, не роздумуючи, обрали волю. Нас запитують: “Вам важко?”. Звичайно, важко. Але коли усвідомлюєш, що ти на волі, навколо тебе однодумці, то нічого не страшно”. 

Тетяна каже, що у Львові сусіди, почувши, що поруч поселилися кримчани, одразу принесли їм різні необхідні речі, харчі, закрутки. Жінка була вражена львівською гостинністю. Каже, що у Криму за все життя подібного не зустрічала!

Чоловік обурюється, що в столиці на все закривали очі. “Після розпаду СРСР комуністи нікуди не ділися. Вони й надалі робили свою брудну роботу. Отож-бо бачимо наслідки”, – зауважує дружина. Тож не дивно, що подружжя, чиї демократичні, проукраїнські погляди були відмінними від поглядів більшості, не могли знайти у Криму ні друзів, ні однодумців. “Там люди не послуговуються мораллю, там вже давно немає України”, – певен Олександр. 

Ностальгують кримчани за великою бібліотекою, яку залишили вдома, за інструментами для малювання, адже Олександр – художник. “На квартирі залишив 70 своїх картин – це десять років роботи, а також велику скульптуру. Її навіть і не мрію перевезти сюди”, – з жалем говорить Олександр.

Подружжя підозрює, що їхню квартиру могли вже й розтрощити. “У нашому місті вже давно працює спеціальна система: в кожному районі є молоді спортивні хлопці, які займаються боксом. Їм дають вказівку, кого потрібно побити, чию квартиру можна розбомбити. Боявся, що з нами подібне може трапиться”, – з жахом каже чоловік. 

Наразі подружжя живе на квартирі у центрі міста. Та чи надовго там затримаються – ще не знають. Кажуть, що власниця помешкання за кордоном, а коли повернеться, то, можливо, доведеться з’їхати. Але куди? “Хотіли продати свою квартиру у Криму та купити таку ж у Львові. Нам сказали, що на півострові все “приватизують”, націоналізують. Тож питання із квадратними метрами для нас номер один”, – наголошує Тетяна. 

Олександр намагається влаштуватися на роботу. “Але роботу знайти дуже складно, коли не знаєш, куди тебе завтра закине. Можу працювати інструктором з йоги”. Також чоловік мріє про майстерню. Розповідає, що  у Львові йому подарували скриньку з олійними фарбами. Отож, подружжю залишається починати життя з чистого аркуша, адже дорога додому закрита… 

Дівчина з Євпаторії Ванда мріє, аби в Україні було все мирно та спокійно. Її болить, що загинуло стільки активістів. “Хочу повернутися на початок Майдану і дуже прагну, аби студентів не побили, аби не було крові. Хочу, щоб Україна процвітала і ніхто з українців не був змушений від нас їхати у пошуках кращого життя”, – розповідає про свої заповітні мрії 19-річна кримчанка. 

До Львова вона приїхала сама. Батьки боялися за її життя, адже дівчина брала активну участь на Майдані у Києві. “Приїхала з Євпаторії, але перед тим я була в Києві. Поки стояв Майдан, думала, що все у нас вдасться. Відстоїмо наші ідеали. Думала, що в людей у голові щось та й зміниться.  Тож після революції повернулася до батьків. Проте події змінювалися настільки швидко, що заради моєї безпеки батьки мене відправили до Львова”, – зазначає  Ванда.  

Дівчина шкодує, що сім’я залишилася на півострові. “Бабці вже 80 років, а у мами маленький бізнес, який нас годує. І якщо його не підтримувати, то ми залишимося ні з чим і будемо бідними-бідними. Тож батьки мають зв’язані руки. Мені ж простіше, я можу знайти роботу і у Львові”, – розповідає дівчина. 

З батьками Ванда спілкується по телефону. Каже, що в Криму все не дуже добре. “Через наші сімейні погляди батьки постійно сваряться з друзями, знайомими. Справа в тому, що в Криму справжніх українців залишилося небагато. Більшість в ейфорії від приєднання півострова до Росії. Утиски стали нормою. Мамину товаришку, яка працює викладачкою, хочуть звільнити з роботи, бо вона була учасницею Майдану в Криму”, – каже Ванда.

Зі слів співрозмовниці, так було завжди. “Пам’ятаю ще Помаранчеву революцію. З помаранчевою стрічкою на вулицю взагалі не можна було виходити. Про тебе тоді негарно відгукувалися. Мене рятувало, що мені було 11 років, тому мене не рухали. На жаль, відтоді нічого не змінилося, але нині тебе за подібні речі можуть і побити”, – зазначає співрозмовниця.

“А у Львові, у порівнянні з Кримом, живуть дуже хороші люди. Тут навіть можна по місту ходити з прапором”, – каже Ванда. – Тут особлива атмосфера, особливі люди, вони більш ввічливі, тут більше усмішок”.

Попри те, що дівчина 17 років жила на півострові, вона прекрасно розмовляє українською. “Українську мову я вивчала в школі як іноземну. Знаю, що в Криму є лише одна українська школа. А в Євпаторії лише в одній школі є україномовний клас, решта дітей вчаться російською. Вдома часто звучали українські пісні, жарти. Все це мені було рідним”.

Дівчина планує залишитися у Львові, знайти роботу, мріє навчатися тут. Ванда каже, що Львів її змінює і змінює на краще. “Батьки хочуть, аби на перспективу я вивчила ще й польську мову, можливо, вдасться виїхати до Польщі (у мене польське коріння). Якщо чесно, то я не хочу взагалі їхати з України”, – резюмує  кримчанка.