Майданівець Андрій розповідає: “Я не сплю відтоді… Відтоді, як пролунав перший постріл у мене. Чоловік, що стояв поруч, упав замертво. Ми верхню барикаду ставили. Пам’ятаю його обличчя, його мертве лице переді мною завжди. Коли лягаю спати – молюсь, аби відступило. Та не він моє прокляття, а страх. Мені страшно стало, коли все минуло, коли всі співали гімни перемоги і ховали в яму того, що перед очима мені. Поховали. Та хай би не забули… а забудуть, він ж перед моїми очима. Мені страшно… ”

Андрія ми зустріли біля костелу єзуїтів, у якому працює служба психологічної допомоги. Чоловік, з вигляду років тридцяти, до розмови був неохочим та все ж розповів, що поїхав до Києва у неділю, 16 лютого, повернувся минулого тижня, і не додому, а до Львова… Звідки ж сам – не розповідає, каже, що здаля…  

Розстріл беззбройних людей снайперами у центрі Києва – дуже тяжкий психологічний досвід. Емоційне напруження годі витримати і тим, хто активний у цій Революції Гідності, хто друзів з-під куль витягав, і тим, хто згодом побачив це з екранів телевізорів. І наслідки, чи то наслідок, неминучий і називають його “посттравматичний стресовий розлад”, щоправда, проявляється він не у всіх, і не такий він і страшний, якщо вчасно зарадити. А якщо ж затягнути, то є ймовірність, що суспільство заливатиме свої страхи і болі алкоголем чи чимось, так би мовити, відволікаючим, а це здоров’я не додасть… 

Відтак активізувались психологи, психіатри, психотерапевти і священики. Тим, хто потерпає від емоційних наслідків революції, допомагають у численних пораднях та лікарнях, головне не боятись звертатись та не відкладати звернення по допомогу. Якщо звернутись вчасно, все обійдеться.

“Роботи справді чимало… Є люди, у яких на ґрунті пережитого вже є суїцидальні нахили, марення, маніакальні синдроми. Ми намагаємось виявляти це і скеровуємо людей до фахівців у поліклініки й лікарні, якщо треба, за руку ведемо, – розповідає “Пошті” психолог-соціонік Марта Пивоваренко, яка зараз займається волонтерством в одній із психологічних служб міста. – Для маніакального стану характерна гіперактивність, збудженість. Інколи навіть ті, хто поруч із постраждалою людиною, думають, що з нею все гаразд, що вона в хорошому стані, адже вона піднесена, готова щось робити, багато хто знову рветься на Майдан.  Такий стан збудження не може тривати довго, він виснажує організм, тож коли внутрішній ресурс закінчиться, то може настати депресія”.

Волонтери, які працюють у так званих пораднях при церквах й лікарнях, умовно ділять “постраждалих”. Є родичі загиблих, з якими працювати чи не найважче, бо вони досить рідко приходять за порадами. Є очевидці – це люди, що були на Майдані, пережили ту бійню. Є люди, які переживали то все на віддалі, перед екранами телевізорів. 

інфографіка Львівської міської ради (збільшити)

Зі слів психологів, той інформаційний бум, який спостерігаємо впродовж місяця, також має свої наслідки. “Треба перемикати увагу, не можна постійно слухати, дивитись, читати новини… Найпоширеніший наслідок такого інфобуму – неврастенія. А все через те, що люди сприймають інформацію, поглинають її та нічого зробити не можуть, не знають, як прореагувати на неї. Люди, які виходять на мітинг, вони, як правило, достатньо свідомі і сильні. Вони собі дадуть раду. А хворіють зараз так звані диванні вболівальники”, – розповідає Іванна, волонтер служби психологічної допомоги у Львові.  

Молодий психолог Наталія, волонтер телефону довіри 15-58, розповіла “Пошті”, як же діяти з людьми, які у стресовому стані.

“Вже є стресова реакція, вона відбувається через кілька годин після події. Її мають всі ті, хто був на Майдані і ті, хто бачили стрільбище по телевізору. А якщо говорити про посттравматичний стресовий розлад, то аби він проявився, має пройти трохи часу. Його прояви – безсоння, напади паніки, тривога, флешбеки пережитих на Майдані подій. Люди можуть подавляти то все наркотиками, алкоголем, не варто цього робити. Не у всіх проявиться посттравматичний стресовий розлад, адже є ще така річ як середовище, соціум. Друзі, родичі можуть допомогти впоратись із пережитим. Дуже важливо, щоб людина виговорилась, не можна її розпитувати, особ­ливо, якщо маєте справу з учасником страшних подій, розстрілів, не можна поглиблювати їх стан, люди мають розказати те, що мають на думці. Треба бути біля них, обіймати, тримати за руку, погладжувати по спині, обі­гріти, накрити пледом, ковд­рою, дати випити гарячого. Не варто глушити емоції алкоголем. А ще треба сміятись, не втрачати почуття гумору”, – розповідає Наталія.