Зброя як захист
У цей неспокійний час у Львові все більше охочих придбати зброю у спеціалізованих магазинах. Натомість у міліції заперечують підвищення попиту на неї серед населення
фото: zbroya.info
Попит на зброю у Львові збільшився. Про це “Пошта” довідалась у продавців місцевих магазинів зброї. Приходять сьогодні за таким знаряддям найчастіше з логічним аргументом – “задля самооборони”.
“Зараз до нас частіше приходять по зброю. Купують різну: і таку, на яку потрібен дозвіл, і таку, на яку дозвіл не потрібен. Останнім часом частіше звертаються жінки. Побільшало також журналістів і покупців. Нещодавно навіть кілька киян купувало зброю в нас”, – розповіла продавець одного зі львівських магазинів зброї.
Вживаний пневматичний пістолет можна придбати менш ніж за тисячу гривень. Загалом же ціни на зброю різні – усе залежить від її типу.
Жителі Шевченківського мають найбільше зброї
Офіційних власників зброї в Україні справді чимало – майже два мільйони легально куплених “стволів”. У Києві на руках – приблизно чотириста тисяч. Начальник відділу дозвільної системи управління громадської безпеки ГУ МВС України у Львівській області Володимир Цікало розповів “Пошті” про “збройну” ситуацію Львівської області та міста зокрема.
Отож станом на 1 січня 2014 року в органах внутрішніх справ Львівської області на обліку стояло власників мисливської вогнепальної зброї 31 895, з них у Львові – 8 915. Одиниць мисливської вогнепальної зброї – понад сорок тисяч, з них у Львові – більше дванадцяти тисяч. Є у місті й майже половина сотні людей, нагороджених зброєю.
Зі слів міліціонера, найбільша кількість власників мисливської вогнепальної зброї в області проживає у Львові. У місті найбільше зброї в Шевченківському районі (тут проживає майже дві тисячі власників зброї), найменше – у Сихівському (майже півтори тисячі власників зброї). Серед районів області найбільше власників зброї в Пустомитівському районі (майже дві тисячі), найменше – в Перемишлянському районі (усього лиш 613 власників зброї).
У Львові найбільше власників зброї у Шевченківському районі (тут проживає майже 2 тисячі їх), найменше – у Сихівському (майже 1, 5 тисячі)
Нині країною ширяться припущення, що власники зброї візьмуть свої пістолі і підуть чи то з помсти, чи то на хвилі загального напруження на майдан столиці. Та здебільшого озброєні люди культурні. Наразі запал до війни тамують. Про це ми довідались із оприлюдненої офіційної позиції Асоціації власників зброї.
“Ми вважаємо, що власники зброї повинні залишитися осторонь цього конфлікту. Ми на 100 відсотків упевнені, що в Україні реалізовується сценарій, аналогічний сирійському. Ми бачили подібне в Югославії і прекрасно знаємо, чим все може закінчитися. Навіть сам факт появи людини зі зброєю на місці може спровокувати збройний конфлікт. Наше завдання – не допустити цього”, – розповів лідер української Асоціації власників зброї Георгій Учайкін в одному з інтерв’ю, опублікованому на сайті асоціації.
Свою думку з цього приводу має соціолог, директор фонду “Демократичні ініціативи” Ірина Бекешкіна. У розмові з “Поштою” вона зазначила: якби у країні простішою була процедура отримання вогнепальної зброї, за сучасних умов офіційних смертей на революції було би не п’ять, а зо п’ять тисяч… “У пригоді зброя би не стала точно, адже коли одна сторона стріляє – інша стріляє у відповідь. Були би тисячі смертей”, – додає соціолог.
Давня культура зброї у Львові
Як розповів “Пошті” Андрій Козицький, автор дослідження “Leopolis militans, Львів воюючий, історія військової справи у Львові”, у львів’ян здавна зароджувалася традиція поведінки зі зброєю, проте розвинутись і вкорінитись їй не дали. “Зброя в приватних будинках була поширеною фактично з XV століття, але держава роззброїла народ, відучила його від неї, особливо в радянський період. Тому на кількадесят років ця традиція перервалась. Роззброювали народ здавна. Хозари, які воювали проти древньої Русі, теж наказали всім жителям здати зброю після чергової поразки. Це була данина зброї”, – розповів Андрій Козицький.
З його слів, історія свідчить: якщо влада роззброює людей, вона їх боїться. Отже, є підстави вважати, що і люди її також недолюблюють. Давня традиція володіння зброєю є, наприклад, у Швейцарії та США. Там більшість людей має зброю вдома, але вони патріоти, тому немає небезпеки, що піднімуть повстання. Влада ставиться до цього спокійно. У нас же проблема в тому, що держава поки не є рідною для всіх, люди відчувають небезпеку, незахищеність.
У пригоді зброя би не стала точно, адже коли одна сторона стріляє – інша стріляє у відповідь. Якби було так, були би тисячі смертей
“Наприклад, у Швейцарії чоловіки довше перебувають у запасі швейцарської армії, зберігають свою зброю вдома. Мають шафу, в якій стоїть автомат, набої, гранати, шолом, мундир. Швейцарці настільки цивілізовані, що ніхто не бере зброї і не йде стріляти в сусіда, коли є конфлікт. У них з цим суворо, бо мають століттями вироблене ставлення до зброї”, – каже Андрій Козицький.
Як зазначає історик, до зброї варто ставитись як до певного елемента культури. Існує навіть поняття “естетика зброї”. Це трохи дивно, бо зброя є утилітарною. Вона не завжди є предметом мистецтва, буває грубою, але все одно викликає у чоловіків захоплення (як у жінок, наприклад, взуття).
“Чоловік має мати дві якості – бути сильним і розумним, а жінка – люблячою і ніжною. Щоб чоловік почував себе сильнішим, він повинен володіти зброєю. Американська приказка говорить: Бог створив людей нерівними, але конструктор Кольт зрівняв їх можливості. Тобто, зброя вирівнює можливості, і людина може опиратися більшій кількості нападників. Зброя притягує чоловіків століттями і робитиме це надалі. Є, звичайно, такі, які не цікавляться зброєю, але є і дівчата, які не цікавляться туфлями”, – розповів Андрій Козицький.
Зі слів історика, є статистика, що у країнах, де люди вільно володіють зброєю, злочинність не збільшилась, а, навпаки, зменшилась, зокрема, зменшилась кількість побутових злочинів.
“Бандит перед тим, як залізти в дім, власники якого мають зброю, тричі подумає. Зараз же злочинці знають, що зброї на руках в людей дуже мало, тому так нахабно поводяться. У нас же, як правило, стрілянини влаштовують п’яні міліціонери чи прокурори. Вони стріляють із травматичної зброї. Кому ми доручаємо зброю? Вони ж не контролюють себе”, – зазначає Андрій Козицький.
Зброя як символ
Львів’яни знають, де купити зброю, та все ж декому вона тільки сниться. І саме сни стають закликами до повстання. Кажуть, якщо сниться зброя, особливо старовинна, – це до повернення боргів, найчастіше задавнених, на яке вже і не сподівалися. Львів’янин пан Микола, який досить упереджено ставиться до таких виявів підсвідомості, розповів нам про свій сон, який допоміг йому повернути борг режиму: політичний режим країни позичив у нього національний дух, свободу та силу.
“Я у сни не надто вірю, а цей мені спокою не давав. Снилось мені у листопаді, що знайшов я на батьківському горищі велику скриню, таку красиву, дерев’яну, з кованими вставками. Пам’ятаю, як хотілось її відкрити, але вона була закритою на замки, ланцюгами обмотана. Уві сні довго мучився з нею, та все ж відкрив. Із острахом підняв кришку. Всередині була зброя: різні старовинні обладунки та пістолі. Сниться мені, що беру до рук один і хочу стріляти. Знаю, що треба, а от в кого, за що, чому – усвідомити не можу. Ніколи я зброєю не цікавився. Батько мій давно помер, і про зброю ми з ним ніколи не говорили. І на горищі в нас такої скрині ніколи не було. Сон став мені якимось символом, я не знав, як його трактувати, не знав, що він означає, ніколи не вірив у сни. Та все ж він так мене захопив своїм символізмом, що не міг не думати про нього, пригадував його постійно.
Але допомогла дружина. Вона взялася його трактувати. Каже, що то – до повернення боргів. Тому дружина та сон надихнули мене до боротьби. Я поїхав на революцію повертати все, що мені заборгував той режим. Звісно, без зброї їхав до Києва, але з натхненням і запалом. І ось я тут, у столиці, вже понад два місяці. І розумію, що повернув собі борг. Той режим зробив мене безпорадним… Я від цього видужав!” – розповів пан Микола.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
У міру того, як зброя дешевшала, вже у ХVІ та ХVІІ ст. вона значно поширилась. З повідомлень про певні сутички на території міста маємо інформацію, що люди доволі простого стану (наприклад, ремісники) мали вдома зброю. Це пояснювалось тим, що, згідно з міською традицією, ремісники повинні були захищати Львів своєю власною зброєю у випадку нападу на нього ворогів.
Була зброя, яка належала цеху. Кожен цех мав свою вежу на міському мурі та ділянку, з якої мав би місто боронити. Але крім зброї, яку купував цех, кожен, хто до нього вступав, мав ще купити певний вид зброї, зокрема вогнепальної.
Що цікаво, існувала комісія, яка перевіряла, чи зброя, яку купує людина, якісна. Рушниці членів цеху мали бути проштемпельовані: повинен був стояти штемпель, що член цеху не купив собі дешевої підробки. Тоді в документах зазначали, що в цього ремісника є “порядна рушниця”. Цей чоловік мав право обороняти нею і своє житло, і ціле місто у випадку нападу. Так було аж до кінця ХVІІІ ст., допоки не прийшли австрійці.
В австрійські часи держава взяла на себе оборону міста. Але люди і далі могли мати вдома вогнепальну зброю. Певний час для цього навіть не було потрібно спеціальних дозволів. Вони як такі з’явились у другій половині ХІХ ст., коли зникла потреба у вогнепальній зброї для самозахисту вже навіть за межами міст.
До середини ХІХ ст. у Галичині та Карпатах бували великі зграї розбійників, які могли здійснити напад на людину за межами міста, і їй треба було себе захистити. Коли держава стала настільки сильною, що змогла гарантувати людям захист на всій території свого суверенного володіння (йдеться про Австрію), звичайно, на зброю треба було отримати спеціальний дозвіл. Коли у 1848-ому у Львові створили Національну гвардію, тоді люди, які до неї вступили, мали приватну зброю, і держава не мусила передавати зброю зі своїх арсеналів.
У ХХ ст. справа із врегулюванням прав на володіння зброї стала жорсткішою, бо в міжвоєнній Польщі існував український підпільний рух. Тоді можна було легко, без спеціальних дозволів, придбати малокаліберну зброю. Йдеться про пістолети, які можна назвати дамськими (саме пістолети, а не револьверчики, бо їх важче перезаряджати). Жінці легше користуватися пістолетом. Реклама про продаж зброї була навіть у львівських газетах.
Пригадую, одна з фірм писала: “Купуйте дамські пістолети саме в нас! Наші конкуренти пропонують нижчу ціну, але їхня зброя – бляшана підробка”. У Львові була фабрика, де виготовляли зброю. Була вона на вулиці Генерала Бема (сучасна вулиця Ярослава Мудрого) і називалась “АРМА-Львів”. Ця фірма займалася переробкою зброї для польської армії, ремонтом зброї, а також виготовляла деякі партії зброї на замовлення.
Крім цього, були збройові майстерні і збройові магазини. Відомо, що навіть українське підпілля інколи купувало зброю через них. Але там не можна було придбати зброї більшого калібру і зброї, що була на озброєнні армії. Армійська та бойова зброя перебували під більшим контролем. Зброю також привозили з-за кордону, здебільшого з Чехії, у якої була добра збройова традиція.
Після Першої світової війни люди змогли заховати досить багато зброї. Те саме відбувалось і під час Другої світової війни. Але більшовики вирішили роззброїти людей. Вже у радянські часи зброя так не поширювалась. Проте люди могли мати ту зброю, яку отримали в нагороду (зі спеціальним написом; її вручають за особливі заслуги, тобто де-факто вона є нагородою, хоч і стріляє). Зазвичай такі нагороди мають прокурори, міліціонери, люди, яким і так дозволено мати зброю.