Хотіли як краще, а вийшло як завжди… Для того, щоб відвоювати у нахабних водіїв пішохідну зону, у місті встановлюють стовпці, болларди та півкулі. Проте результати таких дій двозначні: Львів стає ще більш незручним для людей з особливими потребами, зокрема для тих, хто пересувається на візочку чи має вади зору.

Облаштування міста для маломобільних груп населення є ще одним кроком до розвитку Львова. Однак соціальні працівники нарікають, що сьогодні міське середовище унеможливлює нормальне пересування містом неповносправних людей, а відтак стоїть на заваді їх повноцінному суспільному життю. 

Світова ж практика разюче відрізняється від нашої. Наприклад, у Великобританії немає жодного музею без підйомних механізмів та інших технічних засобів, розроблених спеціально для неповносправних. Там є  велика кількість світлофорів зі звуковими сигналами, які полегшують життя інвалідів усіх категорій. Такими ж сигналами обладнані і ліфти, що теж допомагає орієнтуватися у просторі. 

Жодному німецькому водієві (на відміну від наших) не спаде на думку зайняти призначене для інваліда місце на парковці. А в Іспанії у метро, окрім ескалаторів, діють ліфти для людей, яким важко ходити. Цифри на кнопках продубльовані шрифтом Брайля (для сліпих і тих, хто має поганий зір).

Хоча в Україні на законодавчому рівні закріплені права громадян із особливими потребами, практичного втілення вони не мають.

До прикладу, ст.30 закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» зобов’язує власників усіх паркувальних майданчиків, незалежно від форми власності забезпечити 10 % місць для автомобілів осіб з інвалідністю. Державні будівельні норми вимагають, щоб це місце було на один метр ширше, щоб можна було під’їхати візком при відчинених дверях, тобто, 3,5 м. Правила дорожнього руху (ПДР) дозволяють паркувати автомобіль на тротуарах, якщо при цьому залишається не менше 2 метрів для пішоходів. А Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає покарання за порушення правил паркування штрафом розміром 255-330 грн. А зайняття місця, що відведене для транспорту осіб з інвалідністю, також є порушенням ПДР.

фото: radiosvoboda.org

“Три роки тому набрала чинності Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю. Відповідно до неї, заклади громадського призначення повинні бути доступними для усіх громадян. Відтак кожен бар’єр для людей з особливими потребами можна трактувати як дискримінацію. Фактично Україна взяла на себе зобов’язання впливати на державні чи службові інституції, приватний бізнес.

Усе сьогодні мало б бути відповідним чином облаштованим і доступним. Ба більше, для виконання цієї Конвенції держава склала національний план дій, і кожна область, навіть село, мали б мати проекти щодо впорядкування населених пунктів відповідно до її вимог. Проте їх нема”, – розповів “Пошті” Ярослав Грибальський, голова Львівського обласного відділення Українського фонду “Реабілітації інвалідів”, координатор програми “Безбар’єрна Україна” Національної Асамблеї інвалідів України.

Як писала “Пошта”, при ремонтах хідників у Шевченківському районі враховували те, що неподалік проживає багато незрячих. Тому по краях тротуару вздовж вулиці вмонтували жовту трубу. Вона необхідна для того, щоб людям із вадами зору легше було палицею визначити межі пішохідної зони.

Здавалось би, будь-який ремонт доріг завжди є зміною на краще, але подекуди це не зовсім так… Ми, українці, звикли спершу робити, а потім думати. Тому й облаштування тротуарів у Львові роблять не продумано.

“Не можна класти плитку, коли на тротуарі є стовпи, як це зараз на вул. Зеленій. Незряча людина буде наштовхуватися на ті опори. Містяни вкладають гроші зі своїх податків у матеріали та роботу, але ремонти роблять абияк і користі від того мало, – каже Ярослав Грибальський. – Яскравим прикладом цього є проведені у Галицькому районі роботи. Щодо Личаківського, то там бордюр кишені для заїзду транспорту вдалось підняти на необхідну за державними будівельними нормами висоту. Щоправда, після чималих дискусій”.

Львів’яни скаржаться: часто, ремонтуючи вулиці, у нас забувають про хідники. Громадський активіст Олександр Шутюк нарікає, що тротуари перетворюються у паркувальні місця, а пішохідна зона зникає. Тому люди на візочках змушені пересуватись дорогою. Літні майданчики теж проблемні: гіпертрофовані і роздуті, вони зовсім не залишають місця для того, щоб людина з обмеженими можливостями могла проїхати там візком. Хоча знову ж таки, державні будівельні норми вимагають, щоб на тротуарах для пересування пішоходів залишалося не менше, як 1,8 м вільного простору.

Зі слів фахівців, усе слід робити за принципом універсальності та доступності. Якщо переходити дорогу, сідати в автобус чи заходити до магазину (аптеки) буде зручно людині на візку, то іншим людям – тим паче. Проте є особливі вимоги до впорядкування таких місць, зокрема пішохідних переходів.

“Бордюр має бути понижений у місці переходу не більше, ніж на 2,5 см, співвідношення ухилу в сторону тротуару мало би бути 1:12. Тобто якщо бордюр має 15 см, то довжина ухилу має бути приблизно 2 м. Звичайно, ще мали би бути контрастні елементи по краях, щоб ви відчували, що переходите з тротуару на проїжджу частину. Ці елементи, які можна відчути підошвою чи паличкою, потрібні для незрячих чи людей з порушеним зором. Але ж ці елементи також  зауважують як попередження люди без вад», – розповів Ярослав Грибальський.

“Тактильна плитка – тротуарне покриття зі спеціальними візерунками, що має повідомляти незрячих про небезпеку та вказувати їм дорогу. Людина з обмеженими фізичними можливостями може відчути незвичний рельєф ногою або паличкою і таким чином отримати інформацію про те, куди потрібно рухатися. Кожен малюнок має своє значення, – розповів Олександр Осадчий, заступник голови Центрального правління Українського товариства сліпих. – Наприклад, незрячого про якісь перешкоди мала б попереджати плитка з опуклими крапками. А для тих, хто на візку, – з повздовжніми лініями”.

Також є плитка з об’ємними квадратами – вона повинна розміщуватись перед перешкодою. На напрям руху вказує візерунок з повздовжніми лініями, біля яких потрібно йти, але не перетинати, а про поворот попереджає плитка з діагональним рифленням. Зі слів Олега Шміда, радника міського голови з питань велоінфраструктури, ще одним додатковим способом пересування маломобільних верств населення є велодоріжки. Цю практику використовують і за кордоном.

“Велодоріжки зручні у користуванні, оскільки мають занижені бордюри. Наразі в місті проходить кампанія по заниженню бордюрів для того, щоб неповносправні люди могли легко переїжджати дорогу”, – розповів Олег Шмід.

Нагадаємо, що нещодавно для інвалідів з’явилися й безкоштовні паркувальні місця. На вул. Валовій запрацювала парковка на 78 паркомісць, вісім з яких – для автомобілів, якими керують люди з обмеженими можливостями. Обладнаними відповідно до потреб неповносправних людей мають бути не лише тротуари та пішохідні переходи, а й світлофори міста. Наразі в рамках контракту з ЄБРР їх встановлюють за європейським зразком. 

“Світлофори обладнані кнопками виклику. Вони яскравого жовтого кольору, і його найкраще сприймають люди із дуже слабким зором. Є ще спеціальна тактильна кнопка – напрям для руху незрячих вона вказує за допомогою вібрації. Згодом 25 світлофорів міста ми обладнаємо пристроями звукового супроводу. Наразі із них вже встановлено близько 13. Ці роботи плануємо закінчити до нового року”, – розповів “Пошті” Андрій Кузіль, заступник директора з технічних питань “SWARCO-Україна”.

Над забезпеченням комфорту маломобільних груп населення працює і “Львівська залізниця”. Як повідомили у її прес-центрі, для перевезення людей з особливими потребами є три спеціальні вагони: два в пасажирському вагонному депо “Львів” та один – у депо “Ковель”. Минулого року служба пасажирського господарства залізниці виконала 437 заявок на перевезення інвалідів. А від початку цього року на “Львівській залізниці” 115 разів використовували вагони для перевезення пасажирів з обмеженими фізичними можливостями.

У літні місяці такі вагони користуються неабияким попитом і курсують в основному у напрямку Одеси та Криму. Такі вагони можуть причеплювати до будь-якого потягу, а замовити їх можуть самі інваліди чи їхні родичі, написавши відповідну заяву та скерувавши її у пасажирську службу “Львівської залізниці”.