У Львові понад рік при монастирі отців-салезіян діє гуртожиток для соціально незахищених юнаків-студентів

Сімнадцятилітній Максим, сирота, жив у звичайному гуртожитку. Йому не завжди вистачало грошей, щоб оплатити його, а треба було ще щось їсти. На харчування також катастрофічно бракувало коштів. Хлопець намагався знайти роботу, щоб хоч якось вибратися зі скрути. Але йому траплялася лише тимчасова робота, за яку платити мало. У Максима була мрія – він хотів учитися, але вона спершу здавалася недосяжною.

Утім, якщо дуже захотіти, то мрії збуваються. Торік здійснилася вона і у Максима – працівники соціального захисту скерували хлопця в гуртожиток, що діє при монастирі отців-салезіян. Зараз він закінчує Молодіжний навчальний центр імені святого Івана Боско та збирає документи для вступу до технічного коледжу при Національному університеті “Львівська політехніка”.

Під опікою отців-салезіян

“Раніше було важко жити, постійно доводилося шукати який підробіток. А тепер я можу навчатися, хоч і далі працюю. Готуюся до вступу, намагаюся влаштувати своє життя. В цьому гуртожитку мені добре живеться, відчуваю постійну опіку. Почуваюся майже як удома”, – каже Максим.

Соціальний гуртожиток для юнаків у Львові діє більше року. В ньому живуть сироти, напівсироти та хлопчаки, батьків яких позбавили батьківських прав, віком від 15 до 23 років. Це перший такий заклад у місті, який бере під опіку студентську молодь, забезпечує її житлом та дає християнське виховання. Отцям-салезіянам гуртожиток передала Львівська міська рада у 2010 році.
“Спершу це був соціальний дім “Турбота”, але в ньому мало хто жив. Минулого року спільно з комунальними працівниками ми навели лад, адже будинок занепав, а на подвір’ї був імпровізований смітник”, – розповів  директор гуртожитку отець Степан Тимончак.

Наразі в соціальному гуртожитку живуть одинадцять вихованців зі Львова та області. Але охочих тут оселитися, за словами отця Степана, чимало, вони постійно звертаються по допомогу. Нерідко телефонують керівники інтернатів і запитують, чи є місця для їхніх підопічних. На жаль, доводиться відмовляти, адже кількість місць обмежена. У майбутньому в кімнатах соціального гуртожитку хочуть поставити двоярусні ліжка, що дозволить поселити більше хлопців. Але і це, на думку директора закладу, замало для Львова.

“Наразі укладаємо з хлопцями контракт на рік. Вони повинні дотримуватися внутрішніх правил, дисципліни, встановлено відповідні ліміти дозволеного. Кожен має свої обов’язки, певну територію, яку повинен прибирати. Усі нинішні мешканці – хороші, тож не скаржимося на них”, – розповів отець Степан.

У кожної дитини має бути відчуття родини

Для кореспондента “Пошти” влаштували невеличку екскурсію гуртожитком. Сам будинок чистий та охайний. Невеликі кімнатки затишні, обладнані всім необхідним: тут є ліжко, письмовий стіл, шафа, туалет і умивальник. Кухня одна на поверх, душові кабінки обладнано у підвальному приміщенні, там є і  невеличка пральня.

У кімнатах панує лад, всюди прибрано, все лежить на своїх місцях. Ніколи б не здогадалася, що тут живуть підлітки-хлопчаки.

Харчуються хлопці самостійно, проте не всім вистачає грошей на їжу. Директор закладу каже, що це найбільш болюче питання, адже молодий організм постійно потребує їжі, причому калорійної, збалансованої. Наразі хлопці діляться харчами, адже в декого дідусі чи бабусі живуть у селі й допомагають онукам продуктами. Частенько доводиться брати харчі, які передають у монастир через гуманітарну допомогу.

Тим хлопчакам багато чого бракує, але найбільше – батьківського тепла. І керівники закладу всіляко намагаються підтримувати юнаків, компенсувати те, чого їм не дали батьки.

“Цим дітям потрібний не лише дах над головою і гарячий чай із хлібом, а й певне християнське виховання. Ми стараємося, аби наш заклад не нагадував просто готель, у якому тільки ночують. Намагаємося створити хоча б невелику сім’ю, адже ці діти і так самотні на вулиці. Ще покровитель нашого монастиря, св. Іван Боско казав, що кожен хлопчак, який приходить до нас, має мати відчуття родини. І тільки в такому випадку ми виконуємо свій обов’язок, – говорить отець Степан Тимончак. – Наразі в нас немає вільної кімнати, у якій можна було б збиратися разом із хлопцями. Найчастіше наші спільні зустрічі проводимо на кухні, вона, за потреби, стає й ігровим залом. З кожним особисто хоча б раз на місць маю бесіду. Працюємо за схемою батько-вчитель-друг, і саме у такому порядку. У нас дружні стосунки, хлопці завжди звертаються по допомогу в скрутних ситуаціях”.

Юнаки в соціальному гуртожитку працьовиті, самостійно ремонтують несправності, що трапляються у їхньому домі. Біля пральні у невеличкій комірчині облаштували спортивну кімнатку із гантелями, а на вулиці – невеликий скверик, поставили лавочки та турнік для фізичних вправ. 

“Краще хай займаються спортом, а не курять і п’ють пиво . В гаражах, що на вулиці, хочемо поставити тенісний стіл”, – каже директор закладу.

За словами отця Степана, це лише мінімум, що можна зробити для таких дітей. Адже, виходячи з інтернатів, вони не знають, куди податися, чим далі займатися в цьому житті. А такі заклади дозволяють їм хоча б частково адаптуватися до дорослого життя. І було б добре, якби їх було якнайбільше в нашому місті, адже молодих людей, які хотіли б у них оселитися, дуже багато.