Олександр Ярмола, лідер гурту “Гайдамаки”, про моду та дикий простір

До кінця березня у львівській кав’ярні-галереї “Штука” можна оглянути фотопроект відомої дизайнерки одягу Олесі Теліженко “Дикий простір із “Гайдамаками”. Нагадаємо, минулої весни учасники однієї із найвідоміших українських груп виступили моделями на Ukrainian Fashion Week, презентуючи Олесину колекцію. Дефіле музикантів визнали найкращим показом шоу. Трохи згодом дизайнерка влаштувала “Гайдамакам” фотосесію поза традиційним подіумом, в атмосфері старих будівель у центрі Києва. Її результати в об’єктиві фотохудожника Дмитра Ромаса, власне, й представлені в експозиції “Дикий простір”.

На вернісаж прибув і головний “гайдамака” України Олександр Ярмола. “Пошта” скористалася нагодою поспілкуватися із музикантом про моду і не лише.

– Оскільки цей ваш приїзд до Львова певною мірою пов’язаний із модними тенденціями, цікаво почути, що для вас є мода загалом? Чи можете себе назвати сьогодні “модною” групою?

– Ми намагаємося бути модною групою. Але не в сенсі минущості, а в сенсі прогресивності. За поширеним визначенням, мода – це тимчасове, а мистецтво – те, що залишається навіки. На мою ж думку, те, що об’єднує моду і мистецтво – це власне прогресивний стиль. Отож, ми намагаємося бути не стільки модними, скільки прогресивними. На моду зважаємо менше. Це вже справа наших менеджерів та продюсерів. А ми, своєю чергою, намагаємося якомога більше взнати про те мистецтво, яким займаємося, щоб потім стати прогресивними, робити те, чого до нас ще ніхто не робив, бути на крок попереду. Це передовсім цікавить нас як артистів. І це має цікавити справжнього артиста. Адже всі справжні артисти були революціонерами. А чи стане це колись модним – уже наступне питання.

– Складається враження, що, власне, модними ви зараз більше є за кордоном, аніж в Україні. Приміром, ваш спільний альбом із польською групою “Voo Voo” став золотим і вже впродовж двох років не втрачає популярності у Польщі. Надзвичайно широкою є й географія ваших турне. Фактично сьогодні ви є однією із не багатьох українських груп, що здобула широку позаукраїнську популярність...

– Я б пояснив це таким чином: із розвитком середнього класу, в міру того як задовольняються елементарні потреби, починають виникати потреби естетичні. І чим далі розвивається “середній клас”, тим вищими є його естетичні потреби, тим більшу роль відіграють вони в його житті. Прогресивне мистецтво покликане задовольняти передовсім потреби середнього класу – справжнє мистецтво знаходить втілення і попит там, де є середній клас, де він має перспективи розвитку. Там, де не існує середнього класу, будуть задовольнятися лише елементарні потреби – поїсти, мати дах над головою, максимум – послухати щось модне і розрекламоване. Але естетичні критерії не відіграватимуть для душі жодної ролі. Тому наша музика популярна в тих країнах або навіть у тих областях, де існує середній клас. Навіть простежується певна закономірність: починає в Україні розвиватися середній клас – наша музика стає популярною, припиняється його еволюція – зникають і наші слухачі. А в Німеччині чи навіть уже в сусідній Польщі середній клас став основою суспільства цілої країни, можливо, тому й наша музика там така популярна.

– За останній рік ви відчули спад зацікавлення своєю творчістю в Україні?

– Так, відчули. Але я б не пов’язував цього із жодними іншими тенденціями, а тільки розвитком чи деградацією середнього класу, заміною естетичних потреб людини на елементарні. Існують країни, де потенціал середнього класу  вже настільки високий, що йому жодні кризи не страшні – запасу міцності вистачить надовго. А в нас будь-яка криза – політична чи економічна – яка вдаряє в Україну, одразу руйнує середній клас.

– Чи “вдарить” по “Гайдамаках” недавній законопроект про скасування квот на звучання українського продукту в теле- та радіоефірі?

– Цим питанням я особливо не переймаюся. Скасували – отже, гурти повинні робити ще якісніший продукт, який зможе “побити” на комерційному ринку конкурентів.

– Лідери деяких україномовних груп, особливо патріотичного штибу, скаржаться також на те, що почали відчувати певні утиски і тепер рідше виходять на сцену...

– Мені здається, це не утиски україномовних груп, а питання загальної кризи: концертів просто не стало або стало набагато менше. І стосується це не обов’язково україномовного продукту – просто немає де грати.

– Тобто зараз ви більше потрібні слухачам за кордоном?

– Парадокс у тому, що більше слухачів – тобто тих, хто хоче почути нашу музику, чекає на наші концерти, – в Україні. Може, тому ми й досі тут – хочемо донести людям свої пісні, нікуди не емігруємо, тому що усвідомлюємо: коли такі, як ми, емігрують, то не залишиться людей, здатних задовольняти естетичні потреби. А тоді й потреби зникнуть. Людей, які хочуть слухати пісні про те, що їх сьогодні турбує, насправді багато. І тому, попри те, що ротації нема, концертів нема – мені здається, потреба в нашій музиці існує. Так, як раніше переписували один в одного касети, так зараз “скачують” музику з інтернету.

– Ви якось відстежуєте цю кількість нелегальних, “піратських” скачувань?

– Ні, ми таким не страждаємо – піратство існувало й існує, думаю, артистові треба перейматися не цим, а тим, як написати класну пісню. Всі решта питань – для менеджера.

– Складається враження, що вам вдалося сформувати команду, яка й справді дозволяє вам займатися суто творчістю – а для України це все ще рідкість.

– Справді, сформована команда, де кожен займається своєю справою – це наше найбільше надбання за останні роки. І мені здається, це відчутно з наших останніх альбомів. Якщо в попередніх були відверто слабкі композиції – передовсім саме тому, що ми займалися не тільки творчістю, то в наступних, коли з’явилася відповідна команда, їх поменшало.

– Звісно, відчутно – проблема лише в тому, що минуло вже три роки від часу появи вашого останнього українського альбому ...

– Так, ми й самі відчуваємо цю потребу. Люди хочуть почути нові пісні, і вони у нас є. Зараз активно над цим працюємо.

– Можливо, костюми Олесі Теліженко використаєте й у новому сценічному іміджі?

– Ми доволі давно спів­працюємо з Олесею. Вона зробила нам концертні костюми, в яких ми виступаємо вже років зо два, і, мабуть, буде робити наступні. Олеся працює з нами із власного бажання, як і відомий кінорежисер Олесь Санін: наша наступна робота, яка з’явиться найближчим часом, – відеокліп на пісню про Андрія, присвячена пам’яті брата Олеся, а сам Санін знову виступив режисером.

– Позаторік ви виступили на фестивалі Еміра Кустуріци в його селі Кустендорф у Сербії. Культовий фестиваль, культова постать змушують знову пригадати феномен балканської музики, яка стала сьогодні страшенно популярною в цілому світі. Чи є, на Вашу думку, такий самий потенціал у музики української?

– Думаю, за популярність балканці можуть подякувати власне Еміру, що став культурним амбасадором усіх Балкан. Він і Горан Бреговіч, коли ще працювали разом, власне, й створили “бренд” балканської музики, балканського кінематографа. Балканська хвиля вийшла на поверхню в Європі. Й то була шалена хвиля.

Але балканська музика має не менш шалений потенціал: на Балканах дуже багато народних музикантів, якщо порівнювати із сучасною ситуацією в Україні – разів у сто більше. Там у кожній кнайпі виступають унікальні народні музики – навіть якщо це звичайнісінькі весільні чи сесійні музиканти, в них середній репертуарний запас до 600 пісень. Тобто ця народна культура на Балканах є на дуже високому рівні, Кустуріці й Бреґовічу було з ким працювати. В Україні, можливо, вона аж не настільки щедра. Хоча в останні роки активно розвивається, і це дуже важливо – така культура потребує розвитку.