Юрій Миненко, співак, про свої успіхи за кордоном та українське інкогніто

Він не підписує ексклюзивних контрактів навіть із найвідомішими театрами світу, радо погоджуючись лише на окремі постановки. В нього й досі немає жодного альбому, проте Юрій Миненко – перший українець і перший контртенор, який увійшов до п’ятірки найкращих співаків світу за версією Бі-Бі-Сі. Сьогодні Юрій Миненко дасть ексклюзивний концерт у Львові.

Свого часу випускник відділення хорового диригування Житомирського музучилища та студент Одеської музичної академії ім. А.Нежданової переконав усю кафедру сольного співу (до слова, найславетнішу в Україні), що може співати незвичним для чоловіка тембром. І це не фальцет, а повноцінний високий голос. Підтримав обдарованого юнака його педагог Юрій Тетеря, нині, на жаль, уже покійний. Після закінчення аспірантури Миненко й сам певний час викладав у alma mater, проте сьогодні він нечасто буває в Одесі. А невдовзі, можливо, й з України поїде назовсім. Принаймні свій виступ у Львові зараховує до серії прощальних концертів.

– Ще Давид Ойстрах колись говорив, що для того, аби стати всесвітньо відомим, потрібно дві речі – народитися в Одесі і вчасно звідтіля виїхати. Ви, щоправда, в Одесі не народилися (співак походить із Радомишля Житомирської області – “Пошта”), але досі із нею тісно пов’язані. Настав час їхати?

– У часи Ойстраха таке висловлювання було, можливо, більш актуальним, тому що вирватися кудись у світ було набагато складніше. Зараз є багато можливостей виїжджати, не покидаючи Одеси назовсім. Але так само є дуже багато перешкод, які ці можливості ускладнюють. Наприклад, той же візовий режим...

– У Вас виникали труднощі з відкриттям робочих віз до Європи чи США?

– Ні, особливих труднощів не виникало. Але всі ці формальності я залагоджую сам, і вони відбирають дуже багато часу. Майже на кожен проект доводиться відкривати нову візу – а це папери, черги, тощо.

Життя розставляє свої крапки над “і”. Я б не хотів покидати Україну, тут моє коріння, але тут у мене дуже мало концертів, хоча виконую дуже цікаву музику. Та в нас ідуть не на виконавців, не на музику – а на розкручений бренд. В українському класичному мистецтві таких брендів поки що немає. Ми тільки намагаємося його створити.

– Здобувши вокальну школу в Одесі, Ви не продовжили освіти за кордоном, як робить це сьогодні більшість із Ваших колег, а одразу “в’їхали” на світові сцени на білому коні переможця. Не хотіли й “чужого научатись”?

– А навіщо? Я співаю не так, як європейські контртенори – і не хочу намагатися їх наслідувати. Мені не подобається така манера співу. Можливо, не всім близька моя манера, можливо, вона надто напориста, але  це моя манера. І, напевне, невипадково я перший із контртенорів узагалі вийшов у фінал конкурсу ВВС “Співак світу”. Коли б я усіх слухав, то не співав би взагалі.

– Розкажіть трохи докладніше про цей конкурс, після якого Ви прокинулись знаменитим?

– Саме змагання відбувалося у Кардіфі (Вельс, Великобританія) 2009 року. В ньому взяли участь представники 25-ти країн, по одному учаснику від країни. Отже, були масштабні відбірні тури в кожній державі, де цих учасників відбирали: від України пройшов я. А потім вийшов у фінал, потрапивши до п’ятірки найкращих, причому в обох номінаціях –камерний спів й оперний спів. На конкурсі панувала приємна, майже домашня атмосфера – якщо, звісно, не брати до уваги, що стежили за ним 52 мільйони глядачів у всьому світі (сміється).

– Багато видатних вокалістів упродовж кар’єри співпрацюють із своїм педагогом. У Вас є така людина, здатна слухати й робити зауваження?

– Вокальна “форма” справді є річчю невід’ємною і важливою, це частина такої ж “гігієни” співака, як і зовнішня турбота про голос. І підтримувати її самому не вдається, потрібно, щоб хтось слухав з боку. Для мене такою людиною – і педагогом, і товаришем, і незмінним концертмейстером – є Тамара Панська. В неї дуже добрий смак і тонкий слух (Тамара Панська і у Львові виступатиме з Миненком – “Пошта”).

– Ваш робочий діапазон – три октави. Ви починали як баритон. Сьогодні доводиться виконувати баритонові партії?

– Ні, принципово ні. Я можу, але їх не співаю.

– Ваш голос дозволяє передовсім виконувати майже забутий репертуар барокових опер, написаних здебільшого – згідно із традицією того часу – для кастратів. Але однією з перших почала працювати в цьому напрямі жінка, славетна італійська співачка Чечілія Бартолі. Хоча вважають, що жінкам просто фізично не під силу цей репертуар...

– Чечілія Бартолі – один із моїх кумирів, еталонів. Її виконання важить для мене набагато більше, ніж виступи сучасних відомих у світі контртенорів. Тому що більшість із них все-таки фальцетують. У них своєрідний тембр, “не наповнений”. А контртенор – це для мене повний голос, природний, це просто дуже високий тенор, а не баритон, який співає фальцетом.

Натомість Бартолі все вдається. Зрештою, знаємо з історії музики, що репертуар кастратів згодом співали й жінки,  композитори навіть робили для них спеціальні адаптації.

Іншою величезною заслугою Бартолі є те, що вона відновлює музику, яка досить давно не виконувалася, передовсім барокову оперу – синтез колоратур і манери бель канто.

– Кажуть, емоційні враження від співу кастратів були настільки сильними, що публіка в ті часи непритомніла...

– А ви переконані, що це тільки від емоційних вражень (сміється)? Не забувайте, що в партері тоді стільців не було, і менш заможним глядачам доводилося стояти по три-чотири години, як у трамваї у годину пік, – от і непритомніли.

Хоча, звісно, відомо, що в ті часи й функції співаків були значно ширшими –  соліст був і диригентом, і головною дійовою особою. Оперу невипадково називали “концертом у костюмах”. То вже після реформ панувати почали диригент, потім режисер...

– Власне, в сучасних оперних постановках режисер є чи не найголовнішим. Вам доводилося брати участь у постановках т.зв. “режисерського” театру?

– На щастя, сьогодні в Європі вже від цього відходять. В усіх країнах, крім Німеччини. Минулого року я, власне, там дебютував у Мангаймі, у постановці моцартівської опери “Милосердя Тита” , здійсненій одним із найвідоміших оперних режисерів Гюнтером Кремером. Було цікаво... Але загалом вважаю ці сучасні пошуки знущанням над співаком: і співати, і перекидатися, і падати: передовсім грати роль, а не виконувати партію.

Схожа історія повторилася, коли я пробувався у Ковент-ґарден до опери Г.Ф.Генделя “Юлій Цезар”, і мені просто на прослуховуванні режисер сказав зіграти арію, а не просто відспівати її.

– І Ви пройшли це випробування?

– Так, але тепер стою перед дилемою, оскільки ще запрошений на партію Ратміра в “Руслан і Людмилу” М.Глінки на сцені Большого театру в Москві. І, якщо дати збігатимуться, то виберу Большой. Цікаво, що ця партія взагалі не написана для контртенора – це буде експеримент. Так само, як і партія Звіздаря у “Золотому півнику” М.Римського-Корсакова: в мене були пропозиції виконати її, але я тоді уже був задіяний у постановках у Швейцарії (на травень запланована участь Ю.Миненка в “Рінальдо” Г.Ф.Генделя у Лозанні – “Пошта”) та США.

– А в Україні у Вас були пропозиції оперних постановок?

– Пропозиції були, постановок – ніколи. Коли Сергій Проскурня був директором Одеської опери, виникла ідея постановки опери Г.Ф.Генделя “Юлій Цезар”. Уже навіть сценографію продумали. Але потім, як відомо, пана Проскурню звільнили – і цей задум став однією із причин звільнення, так і залишився гарною та нереалізованою ідеєю.

– Приїжджаючи додому, в Одесу, Ви все ще співаєте в церковному хорі?

– Так, це моя “віддушина”. Адже за першою освітою я хоровий диригент, отож деколи вдається навіть і подиригувати.

– Ваш син також співає у хорі?

– Так і в хорі, і як соліст. Ось зараз повернуся до Одеси і хочу послухати, як він співає неаполітанські пісні.

– То, може, цей дар голосу – генетичний?

– Та це ж відомо, що українці – взагалі генетично співоча нація.