Роман Гриньків, транскультурний бандурист, про “жіночий” інструмент, критиків та власну творчість

Днями на сцені Львівської філармонії відбувся концерт “Віртуозний діалог” за участю гітариста Андрія Остапенка та бандуриста Романа Гриньківа. Акомпанував солістам Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії під батутою диригента Айдара Торибаєва.

Кореспондент “Пошти” поспілкувалася з одним із учасників концерту, легендарним Романом Гриньківим та з його дружиною.

Нагадаємо, що Роман Гриньків є бандуристом, так би мовити, транскультурним. Відомий в Україні та за її межами не лише як виконавець, а й як експериментатор у галузі конструювання бандури; лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів, народний артист України, засновник і президент фонду “Золотий акорд”.

– Як Ви стали бандуристом?

– Мій дід був кобзарем і мріяв, щоб я став бандуристом. Ще я був у “проекті”, як він уже зробив для мене бандуру і передав мамі. Щоправда, та бандура не збереглася, але питання вибору фаху було вирішене ще до моєї появи на світ.

– Пам’ятаєте своїх перших учителів?

– У музичній школі моєю учителькою була Віра Савівна Лисенко, вона прищепила мені любов до музики і до нот. Бо я дуже любив грати на слух, тому музичну науку мені було важко опановувати – ноти мене дратували (сміється). Потім була Лідія Максимівна Шульова, а вже в консерваторії я вступив до класу Сергія Баштана.

– Бандура історично закріпилася як чоловічий інструмент, але у ХХ столітті її все більше почали опановувати жінки.

– Так, жінки врятували бандуру, за що їм дуже вдячний. Це всім відома історія: завдяки тому, що Щербицькому свого часу дуже сподобалося тріо бандуристок, цей жанр почали підтримувати. Владі подобалася подача інструмента у такій формі.

Під час мого навчання  я був єдиним хлопцем-бандуристом у консерваторії. Потім вже нас стало більше. Зараз знову доволі багато хлопців опановують інструмент, і репертуар для бандури жанрово урізноманітнився. Тому що раніше, коли віддавали перевагу жіночому виконавству, то пісенні жанри закріпилися як традиційні для бандури. А зараз репертуар вже почав розвиватися у бік інструментальної музики.

До розмови приєднується дружина Романа Гриньків Лариса Дєдюх: Як на мене, треба вже перестати ділити інструмент на чоловічий і жіночий. Це інструмент. Ми ж не розділяємо таким чином фортепіано чи скрипку.

– Ваша дружина, також бандуристка, грає на інструменті Вашої конструкції?

– Ні. Я лише трішки підправив її власний інструмент, поміняв у ньому підставку.

Л.Д.: Роман ще не встиг зробити мені інструмент – ніколи не має часу.

Р.Г.: Ще зроблю. Я виношую його в думках, поки що. Хочу, щоб з усіх моїх інструментів у Лариси був найкращий. Зараз я поки що тренуюся на чужих бандурах, а вже на інструменті своєї коханої дружини не буду тренуватися – це буде найкращий зразок.

– Маєте на меті зробити еталонну модель бандури?

– Ні. Взагалі вважаю, що треба, аби інструменти були різні, щоб існували моделі, підлаштовані під відповідний жанр. Наприклад, у Лариси сильний голос, і їй, очевидно, потрібен гучний інструмент з дуже дзвінкими струнами, гарним басом, з низькою частотою – такий інструмент буде гарно звучати. Бандура львівської конструкції, на якій грає Лариса, не є така гучна, але вона теж має свої достоїнства і може бути використана у якихось інших жанрах.

– Чи граєте дуетом з пані Ларисою?

Р.Г.: Так, інколи граємо.

Л.Д.: От у Львові на концерті виступали дуетом: Роман грав, а я співала.

– Де зараз найчастіше концертуєте? В Україні чи за кордоном?

– Починаю з України, бо тут бандурне мистецтво сприймається інакше, на рівні, що дає можливість не лише обіграти репертуар, а й проаналізувати його і відсіяти зайве. Наша публіка вже не хоче простеньких мелодій на бандурі і “попси” української не хоче. Зараз якраз починається та хвиля, коли треба себе показувати і виконувати нові серйозні твори.

– Які Ваші враження про сучасну бандурну школу в Україні після досвіду суддівства на конкурсах?

– Вважаю, що сидіти в журі і смоктати олівець – це не мистецька робота. Це теж треба робити, і це все корисно. Але діти, які там грають, повинні мати з чим порівнювати свій рівень майстерності. А його, на жаль, ніхто не знає. Якби спершу виступили члени комісії, тоді б учасники вже по-іншому сприймали виконання. Організаторам дійсно не хочеться дбати про якийсь розвиток. Таке враження, що їм лише потрібно, аби у їхній звітності все було масовим, парадно-вихідним – це все якось по-радянському трошки. Я не можу це критикувати, бо добре, що і так роблять. Але на ті великі гроші, які вкладають у конкурси, можна організувати все набагато краще і цікавіше.

– У Вашому репертуарі переважає Ваша власна музика. Окрім Вас, хтось ще грає ці твори?

– Мою музику мало хто грає, а я й не хочу нав’язувати свій репертуар – нехай інші також пишуть. А ще ж є дуже багато творів, ще не зіграних, є багато робіт молодих композиторів, які просто лежать у нотах і їх ніхто не знає. Потрібно працювати над бандурним репертуаром. Можна також багато чого відродити. У Львові, наприклад, це музика 1960-х років, різноманітні українські танго, фокстроти. Це просто бомба. Це є той репертуар, який був, який Львів любив, який Львів цілому світу показав, і його можна відроджувати, не  а la Кустуріца чи Бреґовіч, як робить Олег Скрипка, а використати для цього найбільш близький і рідний інструмент. Відроджувати є що.

– У своїй композиторській творчості якому стилю віддаєте перевагу?

– New age. Це мені подобається.

– Чи плануєте найближчим часом урізноманітнити репертуар чужими творами?

– Дуже хочу грати чужу музику, я не зациклений лише на своїй творчості. Але нема мені що грати зараз. П’яцоллу – не хочу, грати переклади теж якось соромно. Єдине, що хочу зробити на майбутнє – це 16 концертів Баха для камерного оркестру і чембало у вільній транскрипції для бандури. Але до Баха я ще мушу приготуватися...

– Не плануєте долучитися до якогось великого проекту?

– Залучення бандури до великої кількості інструментів потребує її гучного звуку. Це можна організувати лише у студії. Для сценічних проектів треба використовувати не бандуру, а міді-бандуру. Бо звичайна, поряд з великою кількістю звуку і тембрів, дуже гуде і дає стільки “бруду”, що усі звукорежисери починають її підрізати, притискати. Як результат – отримуємо не звук бандури, а балалайку якусь,  нема краси звучання.

Мене більше приваблюють зворотні проекти, тобто не бандуру долучати до чогось, а навпаки – до бандури додавати інші інструменти, і таким чином розвивати її можливості і визначати, що до неї надається. Поки що, наприклад, спробували працювати з оркестром у Львові. Звичайно, над цим ще треба попрацювати, але згодом такий ансамбль  зазвучить, відредагується і, можливо, в подальшому можна буде розширити склад. Наприклад, додамо духові, потім класичні ударні. Я навіть вже зараз відчуваю, що можна додати. Поступово це проросте і дасть гарний результат.

– Маєте велике коло прихильників, але багато хто й критикує Ваші надто “модерні” підходи до традиційного інструмента. Як Ви ставитеся до критики?

– Нормально. Нехай критикують. Інколи можна і щось корисне з цього для себе взяти. Але є ще інший бік критики – це критика традиціоналістів. Оце запеклі вороги мої (сміється). Я для них синхрофазотрон, і не тільки я, а все, що зараз робиться у бандурному мистецтві. Проте мені найбільше дісталося, бо я був на виду. Говорили, що я не бандурист, а мутант. Бо бандура – це 12 струн, а мій інструмент – це не інструмент, а пережиток радянської доби. Вважаю, що це не заздрість, а позиція. Такі критики – це маленька купка людей, які вважають, що нічого не треба зайвого, що треба не три акорди, а взагалі три струни. З цими боротися важко, але доводиться. Хоча, я люблю з ними сперечатися, навіть дуже. Це моя розвага, як колись тетріс був (сміється). Щоправда,  визнаю, що це, може, і добре, що існує така позиція – якщо людям подобається традиційний інструмент, то нехай собі його зберігають. Такий стиль також повинен існувати.

– В одному з інтерв’ю Ви сказали, що своїм студентам не радите йти таким самим шляхом, яким пішли Ви свого часу.

– Я і далі дотримуюся такої думки. Треба відбивати бажання до таких експериментів. Бо життя одне. Не потрібно фанатіти і влазити в ту бандуру так, що тільки ніс стирчить, бо починаєш на собі замикати дуже багато всього, з чим, врешті, дуже важко справлятися, особливо важко для сім’ї. Треба, щоб людина мала час на особисте життя – це найбільший поштовх для творчості.

– Як можете загалом охарактеризувати сучасних виконавців?

– Уся бандурна сім’я ділиться на кар’єристів, яким звання важливіші за будь-що, і на тих, кому важливо грати і творити. Перші готові платити гроші, щоб їх пригріли, дали їм звання – бо це поважно. Інші цим нехтують. Вони розуміють, що їм це звання нічого не дає і за нього платити не треба, бо ж воно не окупиться ніколи. Перші у молодості пробивають кожні двері, щоб дістати більше посад, а потім, коли вже все є, то нема з чим вийти на сцену. В результаті такі створюють із себе мистецьких чиновників. Це теж добре, але така людина має бути одна на мільйон, а у нас виходить так, що маємо розумну освічену верхівку, а от виконавського рівня не маємо.

– Чи Ви співпрацюєте з львівськими бандуристами? Наприклад, з Оксаною Герасименко чи з квартетом “Львів’янки”?

– Більше з Тарасом Лазуркевичем і Олегом Созанським. Ми ніколи нічого не записували разом, не грали, тільки слухали один одного і хвалили. Хвалили щиро, до речі. Це ті музиканти, які вартують уваги та визнання, і їх треба підтримувати, бо їм також не легко. З Герасименко чомусь менше контактуємо. Із “Львів’янками” хотіли зіграти разом тут на концерті, але вони перед цим мали багато виступів – втомилися. Тому зіграємо наступного разу.

– Чого зараз найбільше бракує для розвитку бандурного мистецтва?

– Бракує підтримки та інформаційного поля. Це, до речі, найбільша проблема. Бо коли виконавець виходить на сцену і знає, що його виступ буде записано і показано, то рівень його виконавства відразу ж підвищується – соромно ж буде інакше комусь показати, та й самому соромно дивитися.

– Які проблеми відзначаєте в українській культурі загалом?

– Найбільша наша проблема у тому, що багатьом байдуже, який рівень мистецтва показувати, головне, аби це було українське. Соромно, коли кудись їдуть фольклорні колективи, які тільки вчора зібралися, або старі колективи, які розхалтурилися до такого, що й не впізнаєш. Давніше здавалося, що це така собі сільська культура, але зараз – це вже виходить антикультура. Нехай вже тоді краще Сердючка співає, хоч повеселить усіх своїм суржиком. Вважається, що в українському мистецтві немає високої планки. І якщо зараз бандуристи візьмуться за розум і поставлять планку собі, то на неї рівнятимуться й інші. Це дійсно важливо, щоб кожен наступний концерт не був гіршим від попереднього. Ми маємо з чим працювати. Якщо пройтися класами консерваторії, то можна багато знайти доброго. Для участі в концертах треба запрошувати не тих, кого рекомендують і у кого є звання, а тих, хто вміє грати.

Христина Ізотова