Квартет “Львів’янки” про світові хіти, співпрацю з Лесем Подерв’янським та конкурентоспроможність на сучасній сцені

Новий рік на сцені Львівської філармонії розпочнеться 4 січня концертом квартету бандуристок “Львів’янки”. Цим виступом колектив відзначить свій перший поважний ювілей. Пригадують учасниці квартету Олена Ніколенко та Оксана Коломієць:

О.Н.: Колектив створено у 2000 році при Львівській національній музичній академії ім. М. Лисенка. Його ініціювала бандуристка та композитор, наша викладач, тепер доцент Оксана Герасименко. Ми, тоді студентки, дуже хотіли поїхати в Харків на Міжнародний конкурс виконавців на народних інструментах ім. Гната Хоткевича. Оксана Василівна вирішила об’єднати нас у квартет. І так з її легкої руки з’явилися “Львів’янки”.

– Як за ці 10 років змінився склад квартету?

О.Н.: У нашого колективу стабільний склад, тільки двічі змінювалося перше сопрано. Спершу з нами співала Наталя Ференц. З нею ми здобули звання дипломанта конкурсу ім. Гната Хоткевича. Вона була у колективі два роки. Далі її змінила Тетяна Ковальчук. З Тетяною ми виступали на Національному конкурсі бандуристів ім. Григорія Китастого у Києві, де отримали звання лауреата. Вона також пропрацювала в колективі два роки. Згодом до нас приєдналася Оксана Коломієць, яка з нами співає вже шість років.

– Чи пам’ятають “Львів’янки” свій перший концерт?

О.Н.: Перші наші концерти були під час підготовки до конкурсу ім. Г. Хот­кевича у 2000 році. Найбільший із них відбувся у Дрогобицькому музичному училищі ім. В. Барвінського, саме так пройшло наше “бойове хрещення”.

О. К.: А в мене було справжнє “бойове хрещення”. Щойно я прийшла в квартет, попрацювала приблизно два місяці, як довелося їхати з концертом до Одеської філармонії й терміново вчити програму на два відділи. Було нелегко, але концерт в Одесі тоді став справді дуже успішним.

О.Н.: Завдяки тому, що ми працюємо при Львівській філармонії, в нас була можливість побувати в різних регіонах України: на Харківщині, Вінниччині, Луганщині. Виступаючи там, ми були здивовані тим, що люди дійсно спраглі такої музики, наші концерти для них – як ковток свіжого повітря.

– Ви брали участь у багатьох конкурсах….

О.Н.: Так, першим із них став Міжнародний конкурс виконавців на народних інструментах ім. Гната Хоткевича у Харкові. Він відбувається що три роки, і ми виступали у 2001, 2004 і 2007 роках. Також у 2004 році ми брали участь у Національному конкурсі бандуристів ім. Григорія Китастого, який організовує Національна спілка кобзарів лише для бандуристів.

О.К.: Було дуже приємно, як у Харкові 2007 року, коли ми заспівали програму першого туру (три твори), люди встали і почали аплодувати. Це тому, що для нас Оксана Герасименко написала дуже цікаві твори і обробки. І для публіки таке нове звучання бандурного квартету стало справжнім відкриттям.

– Цього року перший поважний ювілей вашого колективу. Як будете святкувати?

О.Н.: Вже сама підготовка до нашого ювілею – це свято. Ми ще в творчому пошуку, обдумуємо програму. А результат нашої підготовки продемонструє сам концерт.

О.К.: Ми задумали масштабний проект, зокрема цілий відділ гратимемо з камерним оркестром (склад INSO-Львів), диригуватиме Володимир Сивохіп. Насправді на бандурі можна виконувати будь-яку музику: і класику, і популярну або народні пісні, оригінальні авторські твори, написані спеціально для бандури. Хочемо показати універсальність цього інструмента.

– З ким зі львівських музикантів співпрацюєте ще, а з ким, можливо, лише хотіли б налагодити співпрацю?

О.Н.: Всі оригінальні твори в нашому репертуарі, а також багато аранжувань і обробок є авторства Оксани Герасименко. Її твори дійсно відповідають вимогам сучасної доби, а водночас є дуже зручними для виконання. Ми мали приємність спів­працювати з камерним оркестром “Perpetuum mobile” під керівництвом Георгія Павлія.

О.К.: Також у нас був спільний проект із октетом “Орфей”. Це була благодійна акція, кошти з якої перерахували на лікування дітей від лейкемії. Співпрацюємо із Академічним інструментальним ансамблем “Високий Замок” Львівської обласної філармонії.

О.Н.: Хотіли б реалізувати спільний проект з ансамблем “ManSound”...

О.К.: … а також, оскільки конкуренція між київською і львівською бандурними школами залишається доволі сильною,  щоб ми об’єдналися і щоб “Львів’янки” виступили на одній сцені разом з  Романом Гриньківим.

– Бандура асоціюється з чимось традиційним. Наскільки ви намагаєтесь зламати цей стереотип?

О.Н: В останні десятиліття триває бурхлива полеміка між дослідниками, виконавцями і критиками “фольк­лорної” та “академічної” традицій. “Фольклористи” більш консервативні і висловлюють спротив тому, що бандура вдосконалюється, що на ній грають переклади класичної музики, шедеври світової класики, наполягають на тому, що бандура не повинна змінюватися. Ми власне до них не належимо, ми пропагуємо бандуру в Україні і за кордоном як концертний, самодостатній інструмент з потужним технічним і виразовим потенціалом.

О.К: Ми не прагнемо руйнувати стереотипи, тобто виконуємо й народну музику, але водночас хочемо залучити до прослуховування бандури різного слухача. Коли, наприклад, ми їдемо за кордон, то українські пісні там публіка сприймає із величезним захопленням, але коли ще чують класику, наприклад Моцарта чи Вівальді, для них це своєрідне відкриття. Бандура цікава також тим, що асоціюється з арфою і клавесином.

– Днями ви виступили на одній сцені із Лесем Подерв’янським під час його вечора у Львівській філармонії. Часто погоджуєтесь на такі експериментальні проекти?

О.Н.: У настільки експериментальному брали участь вперше (сміється). Але ми із задоволенням відгукнулися на таку пропозицію – заграти щось пікантне, “нечуване” для бандури. Вийшовши на сцену в народних костюмах, ми зіграли декілька композицій з репертуару Стінга та Джо Дассена. Публіка сприйняла це із захопленням.

– Нещодавно світ побачив ваш уже четвертий за рахунком компакт-диск. Що в його основі?

О.Н: До цього диску увійшли перекладення як класичної, так і популярної музики, так би мовити, світові шлягери.

О.К: Ми невипадково назвали альбом “Amabile”. Це була ідея Олени (Ніколенко – “Пошта”)...

О.Н: Це слово з італійської перекладається “з любов’ю”. Назва лаконічна і водночас відповідає добірці творів.

О.К: Цей диск ми більше спрямовували на закордонного слухача, тому що в нього увійшло багато популярної музики, класичних творів. Оригінальність диску в тому, що відомі у світі твори можна почути ще і в такому виконанні, тобто не в традиційному оркестровому викладі, а в камерному та ще й з бандурами. 

– Де задіяні “Львів’янки”, окрім квартету?

О.Н.: Окрім виконавської, ми всі займаємось ще і педагогічною діяльністю. Я вже п’ятий рік викладаю у Львівській національній музичній академії ім. М. Лисенка, також є диригентом Народної капели бандуристів “Ягілка”.

О.К.: Я і Леся Стефанко навчаємо дітей вокалу та гри на бандурі в капелі хлопців-бандуристів “Гамалія” при Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини, а Ірина Григорчук – у капелі “Дзвіночок” та працює викладачем у Львівському училищі ім. С. Людкевича.

– Ви багато гастролюєте за кордоном, як там сприймають бандуру?

О.К.: Найчастіше буваємо в Німеччині, в місті Байройт. Щороку в серпні там проходить фестиваль юних виконавців, на який нас запрошують як спеціальних гостей. А паралельно – славетний Міжнародний фестиваль Ріхарда Вагнера. Нам дуже приємно виступати під час саме цього фестивалю, оскільки маємо можливість співати і грати для підготовленого і дуже вимогливого слухача, який чув всесвітньо відомих виконавців. Особливо приємно чути позитивні відгуки і захоплення нашим національним інструментом.

О.Н.: Окрім того, виступали на фестивалях в Чехії, Австрії, а також в Польщі  і Угорщині.

– Чи є у вашому колективі лідер?

 О.К.: Лідера у колективі немає, але, звичайно, кожна з нас має характер, і на репетиціях часом летять “іскри”, тому що кожна по-своєму відчуває музику.

 О.Н.: Часто під час розбору нового твору в кожного є якісь свої побажання, відчуття щодо інтерпретації, тому відповідно бувають і “гострі нотки”, але без цього творчий процес не відбувається. Було б дивно, якби все було гладко, тоді ми б не розвивалися, а так вчимося одна в одної і у цій співпраці зростаємо.

Ірина Нискогуз