Щомісячний аудит культурних подій Львова

Центр культурного менеджменту вже традиційно здійснив аудит культурних подій, що відбувалися у Львові протягом жовтня. Референтами, нагадаємо, є журналісти-культурологи та мистецькі критики львівських ЗМІ Наталка Космолінська, Божена Городницька, Аліна Небельмес, Тарас Федорчак. Двоє – Катерина Сліпченко та Лідія  Мельник – репрезентують “Львівську пошту”.

Перспективи львівської Полтви

Отже, до знакового переліку не надто багатого загалом на події листопада увійшла міжнародна науково-практична конференція “Львівська Полтва – стан та перспективи” (Музей ідей, cпільний українсько-німецький проект Німецького товариства технічного співробітництва (GTZ)).

Попри увесь скептицизм, з яким можна поставитися до такого роду “романтично-утопічних” науково-практичних зібрань, той, хто таки зацікавився конференцією і побував там, “знайшов” чимало цікавої інформації, а що головне – навіть певне раціональне зерно. Цікавими були історичні розвідки про Полтву, про потоки і потічки, що її живили і живлять дотепер, про засипані або забудовані стави і струмки, які зараз даються взнаки провалами на дорогах і заболоченими місцинами. Раціональним здалося дуже правильне і доречне міркування про впорядкування і використання у різний спосіб існуючих джерел, які живлять нашу підземну річку. У Львові таких джерел є більше 140, а використовують лише кілька (Погулянку, Підзамче, Зелене око…). Решта чистої джерельної води просто впадає у каналізацію. Для спраглого і зневодненого Львова це недопустиме марнотратство. Та й грошей на впорядкування джерел потрібно не так уже й багато. Головне – почати, а люди потім і самі долучаться, адже дбати про здоров’я своє і родини, готувати на джерельній воді, пити її стає все більш модно. А вже скільки мітів можна було б розкрутити довкола кожного джерела! Йшлося також про відновлення ставу на території Зооветеринарної академії. І це була б не просто водойма, а ціле природне середовище з центром у воді, довкола якого розростався б і соціокультурний простір.  На думку референтів, у Львові усе, що пов’язано із водою, приречене на успіх.

Самотність-Присутність

Самотність-Присутність (Згромадження “Дім Серця” (Points Coeur) – місіонерська організація на католицьких засадах, Академічна фундація “Центр міської історії Центрально-Східної Європи” та Фундація сучасного сакрального мистецтва “Symbolum Sacrum”): за словами самих організаторів, “комплексна академічно-соціально-мистецька програма про самотність, яка має на меті оновлене переосмислення самотності, заохочує до шанування власної самотності та самотності інших, проте спонукає до пошуку форм відкритості та взаємодії”. Референти відзначили комплексність цього філофсько-соціального мистецького проекту: семінари, майстерня для дітей, кінопокази, виставка, літературні заходи. Не зайве відзначити і тривалість проекту – 10 тижнів, вільний вхід на усі імпрези і його важливий психологічний вплив на тих, кому передсвяткова метушня напередодні українського рамадану тільки загострює відчуття покинутості й самотності. Симптоматично, що заходи розраховані переважно на молодих і освічених людей. Але це вже до соціальних психологів.

“Живопис як молитва”

Альбом Олега Мінька “Живопис як молитва” – монументальний альбом, якого автор дочекався ще за життя (диво, як для України). Вступний текст київської журналістки Світлани Яременко, можливо, часом грішить дещо патетичними чи банальними метафорами, але за глибиною і докладністю проробленого матеріалу вкрай позитивно вирізняється з-поміж інших мистецтвознавчих біографічних нарисів – яких у нас все ще катастрофічно мало. Про що говорити: у нас досі не переписано історію українського мистецтва ХХ століття! Навіть мистецькі виші користуються радянськими виданнями… А більшість митців-сучасників може похвалитися хіба розпорошеними по різних виданнях публікаціями. Альбом про Олега Мінька – дуже точна за фактажем, багата на дрібниці, важливі для розуміння нюансів, біографія митця на тлі часу, у контексті подій і тенденцій. Ціна (500 грн), звісно, “гризе” гаманець і ятрить душу, але часом не набагато менше коштують і гірші видання. Зрештою, ми повинні звикати, що мистецькі альбоми – це елітарний вид книжки. Тільки тоді вислів “Книжка – найкращий подарунок” набуває цілком прагматичного сенсу.

“Драбина” без провалів

“Драбина” (Міжнародний театральний фестиваль) – удар нижче пояса для усіх, хто кричить про зіпсованість і некультурність сучасної української молоді. Повні зали в усі дні фестивалю, часто холодні й непривітні, зранку й у інший не прайм-таймовий час. Інколи на початок вистави чекали більше години, але чекали! Свою неоціненну роль зіграли безкоштовний вхід і дуже насичена програма. Давно забута і знову відроджена практика обговорення вистави відразу після її закінчення зробила фестивальні події інтерактивними, дала змогу публіці й фахівцям із театрального мистецтва висловитися, почути себе і виконавців. Міжнародні учасники – від Польщі до екзотичного Лівану цілковито виправдали статус фестивалю (буває ж інколи, що статусу міжнародної події організатори надають заходам за чисто формальною ознакою, наприклад, присутністю однієї особи із Молдавії). Ефективне залучення волонтерської служби, без якої фестиваль був би неможливим. Рідкісна спроба проведення круглого столу на тему театральної критики, де виявилися тривожні й уже симптоматичні тенденції зверхності, снобізму і зневаги до аматорських театрів. І найважливіше: за словами референтів, фестиваль не має боргів і логістика усієї програми була без провалів.

Були, звісно, й мінуси. Але вони є у всьому, а у випадку із “Драбиною” їх чомусь називати не хочеться. З цим погодилися усі референти. Загалом таку потрібну і релевантну культурну подію хочеться і варто підтримати.

“Мудаки” по-львівськи

Львівський прокат фільму “Мудаки” – рідкісний український кінопроект безбюджетного кіно, виклик ідейному застою в українському кіновиробництві. Перед авторами було тільки три обмеження: короткометражки (а вони входять до стрічки) треба було знімати: тут (тобто в Україні), зараз (тобто не про козаків) і про простих людей (тобто, не про закоханих суперменів). І їм це вдалося, це справді унікальна стрічка. Але референтам найбільше йшлося не про кінокритику, а про прокат стрічки у Львові. Він, як подія, практично не відбувся. З різних причин. По-перше, і про це йдеться майже щоразу в контексті арт-хаузного кіно у Львові, у місті немає відповідної зали чи кінотеатру для переглядів таких фільмів. Конференц-зал Палацу мистецтв, де відбувався показ, цілковито не пристосований для таких заходів – жахливий звук, поганий екран, холод, незатишність. По-друге, не готове до сприйняття таких подій і саме львівське суспільство. Навіть проста цікавість, адже у фільмі знімалося чимало львів’ян і галичан, не спонукала місцеву публіку до перегляду.

Можливо, ці дві причини взаємопов’язані, адже набагато комфортніше подивитися фільм удома на комп’ютері. Висновок: конче треба робити у Львові щось із арт-хаузним кінотеатром.

“Гірчичник”

1. Осінній салон “Високий замок” – групова, ніби підсумкова виставка, яка знову, як і попередні салони, виявила ті ж вади: відсутність куратора із концепцією і візією виставки, критичного підбору робіт. Знову – не зріз мистецьких творів за якийсь період, а скирта накиданого чогось.

2. Цілковита відсутність журналістів на прес-конференції менеджера культури із Франції Жан-П’єра Маркоза. Цілковита відсутність – не метафора. Не прийшов ніхто. Не розраховували на десяток, але щоб взагалі жодного зацікавленого ЗМІ… Сором перед гостем – це ще півбіди. Справжня біда у тотальній  провінціалізації Львова.

Інше

Інші події, які відбулися в листопаді, але не набрали достатньої аргументації для входження у номінації:

1. Виставка Миколи Федюка (Національний музей) – попри те, що виставка хороша і триватиме майже три місяці, її експонування не витримує жодної критики. Картини висять навпроти світла, їх фактично неможливо роздивитися.

2. Інавгурація другого диригента Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії Дениса Прощаєва – подія, яка була б подією у кожному європейському місті, але не стала нею  у Львові.

3. Українсько-польський семінар “Досвід охорони культурної спадщини у Польщі та можливість використання в Україні” – дуже корисний для фахівців із реставрації. Виникає тільки одне запитання: а куди власне поділася львівська реставраторська школа, яка була однією із найсильніших?

Олеся Болозовська