Мартін Гекманнс, німецький драматург, про користь завдавання собі болю та світ у дитячій кімнаті

Сором’язливий чоловік, що надсилає сам собі пакунок лише для того, аби зустрітися із симпатичною поштаркою... Бруно, котрий плутає минуле й майбутнє... Родинні посиденьки, котрі закінчуються брутальною крадіжкою... Прості й водночас заплутані сюжети – майже обов’язковий атрибут п’єс Мартіна Гекманнса, відомого німецького драматурга, котрий днями побував у Львові на Міжнародному театральному фестивалі “Драбина”. Після читань перекладу його комедії “Коли у світ з’являється людина” нагодою поспілкуватися з драматургом скористалася і кореспондент “Пошти”.

– Перші успіхи прийшли до вас як до драматурга у порівняно “ніжному” віці, ще перед тридцятиліттям, коли відбулися прем’єри “Фінішної прямої” та інших, доволі відомих сьогодні творів . Згодом ви активно збирали усі можливі літературні нагороди та відзнаки, й ось приїжджаєте в Україну вже як “відомий”, “реномований” письменник, хоча, згідно із нашою традицією, тут і досі ходили б у “молодих та обдарованих”. Для Німеччини таке “молодшання” літпроцесу – це актуальна тенденція?

– Я б сказав, що так. Наприкінці дев’яностих піднялася ціла хвиля творчості молодих драматургів, які народилися після 1968 року, чиї твори майже одразу ж ставили на сценах. Належним чином це підтримувала і держава, розуміючи, що театр потребує нової енергії. У Німеччині доволі розгалужена мережа інституцій, котрі опікуються драматургією, у тому числі й три літературних інститути, де вчать писати, а також низка конкурсів.

– Чи вплинула ця “хвиля” і на нове покоління режисерів?

– Певною мірою так. Хоча я більш охоче працюю із режисерами, котрі старші від мене. В молодших, на жаль, дуже часто виникає бажання аж надто втручатися в авторський задум, тим самим часто руйнуючи його. Старші ж поважніше підходять до самого тексту, точніше відтворюють різні його пласти, вірніші традиціям – у доброму сенсі.

– Ваші п’єси переклали десятьма мовами світу. Українська стала одинадцятою?

– Можливо. Я вже збився з ліку. Одинадцятою чи дванадцятою... Мої твори насправді переклали понад десятьма мовами.

– Як для вас “звучать” власні п’єси незнайомими мовами? Зокрема українською, виконання якої відбулося напередодні?

– Звісно, я не розумів мови, але міг стежити за сюжетом. І найважливіше – спостерігати за реакціями публіки. Наприклад, коли вона засміється, з чого сміятиметься. Цікаво, що деколи ці реакції співпадають, а деколи – ні, якщо порівнювати сприйняття публік німецької та української. Та найгірше було б, якби реакцій не виникло взагалі. На щастя, цього не трапилося. Також із подальшої зустрічі я зрозумів, що п’єса до українського глядача “дійшла”.

– Від початку сезону 2009 року ви виконуєте функції “власного автора” Дрезденського драматичного театру. В Україні немає традицій такої посади. Розкажіть, будь ласка, докладніше про свої обов’язки. Наприклад, скільки п’єс на рік ви повинні написати?

– Лише одну. Але мої обов’язки не обмежуються написанням творів. Як драматург, я відслідковую всі постановки – від Шекспіра до Чехова, здійснюю літературні редакції творів або, наприклад, переробляю прозові твори в драматичні. Я ходжу на роботу, в мене є офіс, визначені години праці. Але, з іншого боку, це не гамує творчий процес – навпаки, це також дає новий досвід, враження, хоча може здаватися дуже рутинним.

– Чим ви рятуєтесь від буднів?

– Класично – подорожами, іншими враженнями. А ще треба час від часу робити собі боляче, щоб не забувати, на що здатний. Відчуття впевненості, спокою, добробуту є, мабуть, найбільшими ворогами творчості.

– Які теми сьогодні цікавлять, на вашу думку, театрального глядача, і як ви утілюєте їх у своїх творах?

– Звичайно, це проблеми глобалізації, тероризму, міжнародних катаклізмів. Це ті теми, які загалом сьогодні представлені в сучасному німецькому театрі. Я ж намагаюся продемонструвати їх через деталі, через увагу до повсякденних проблем звичайних людей, їх ідентифікації. Зараз, відколи я став батьком, до цього додалися ще й питання виховання – і цілий світ, як з’ясувалося, зумів поміститися в дитячій кімнаті.

– Ви не пробували експериментувати в інших сферах: наприклад,  у кіно чи в опері?

– Дві мої п’єси екранізовано. Та, мені здається, до цього докладають стільки зусиль, на це витрачають стільки коштів, а опісля довкола цього точиться стільки розмов, що постать автора та його задум якось губляться. Тож за великим рахунком я радий, що працюю саме в сфері театру.

– Однак, чи впливає на вас, наприклад, кіно. Чи випадково головного героя комедії “Коли у світ з’являється людина” звати саме Бруно, як персонажа Саші Барона Коена з популярної минулого року смішної кінострічки?

– Героя цього твору насправді звати Бруно лише тому, що так назвався перший актор – виконавець цієї ролі (сміється). А взагалі, я до кожної нової п’єси намагаюся шукати різні імпульси. Наприклад, останнім часом багато займався текстами доби Просвітництва і проблемою, як донести їх до дітей.

– Загалом складається враження, що ваші п’єси передовсім про “маленьких людей” – традиція, відома в німецькій літературі ще з часів Ганса Фаллади й, зрештою частково продовжена в Петера Гандке...

– Гандке не може не впливати навіть на сучасний літпроцес, адже він був багато в чому першопрохідцем. Але сьогодні йдеться вже не про стилістичне наслідування-епігонство, а насамперед власне про імпульси.

– Німецька театральна сцена є доволі багатою, представлена різними жанрами – від традиційного драмтеатру до кабаре, маленьких експериментальних підмостків. Ви можете собі уявити свої твори в менш “офіційній” атмосфері?

– Так, це також частина традиції, що п’єси, які проходять успішну “апробацію” на великій сцені, доволі швидко потрапляють до більш камерних театрів. Звичайно, все залежить від їх масштабів. Але й у моїх творах є фрагменти, де дія розігрується, наприклад, у готельній кімнаті – то чому не спробувати перенести її на малу сцену?

– Уявімо собі ще одну доволі характерну для німецького культурного життя ситуацію. Перед прем’єрою вашої нової п’єси перед театром зупиняється автобус, звідки виходить велика група мешканців т.зв. “будинку сеньйорів” (адже саме після виходу на пенсію більшість німців знаходить час для активнішого культурного життя). Як реагуватиме ця вікова категорія на ваші твори? Та й узагалі – пишучи п’єси, чи розраховуєте ви на певну генерацію глядачів?

 – Річ у тім, що авангардний театр у Німеччині вже давно ніхто не сприймає як явище виняткове чи те, що може шокувати. Тобто, сьогоднішня генерація пенсіонерів уже також є публікою, яку виховано на модерному театрі. Тому не думаю, що в мене є потреба встановлювати собі в творчості якісь “цензи”. На щастя, ще жодного разу не траплялося, щоб із мого спектаклю виходили і тупали ногами після його закінчення чи кричали “бу”.

– Більшість прем’єр ваших нових п’єс аналізують центральні газети Німеччини, зокрема Zeit чи Frankfurter Allgemeine Zeitung. Як ви реагуєте на критику?

– Дякувати Богу, зараз уже не так болісно, як колись. Критичні зауваження вже не є для мене чимось трагічним. Хоча назагал театральна критика в німецькій періодиці є дуже сильною, авторитетною і має великий вплив на читачів, а відтак і потенційних глядачів.

– Які імена асоціюються у вас із сучасною українською літературою?

– Передовсім – Юрій Андрухович, ми познайомилися із ним під час спільного перебування на стипендійній програмі у німецькому замку Віперсдорф. А от сучасна українська драматургія мені, на жаль, зовсім невідома. Тож я навіть запропонував молодим авторам узяти участь в одному престижному німецькому конкурсі п’єс, де розглядають твори різними мовами.