Енвер Ізмайлов, народний артист України, про гітару, смак до музики та місію виконавця

Минулого тижня Львівська філармонія презентувала аудиторії справж­ній ексклюзив – концерт відомого гітариста-віртуоза Енвера Ізмайлова у супроводі оркестру Львівської філармонії. Концерт став винятковим не лише для львівської публіки, а й для самого гітариста, який уперше виступав у Львові й уперше із симфонічним оркестром. Нагадаємо, що Енвер Ізмайлов – володар численних дипломів і нагород міжнародних конкурсів та фестивалів, член президії Джазової асоціації України, відомий пропагандист гітарної техніки “теппінг”, керівник ансамблю “ART TRIO of CRIMEA”, заслужений артист України, заслужений діяч мистецтва Автономної Республіки Крим, а з 2009 р. – народний артист України. Про музичне мистецтво та особливості виконавства з легендарним гітаристом вдалося порозмовляти кореспонденту “Пошти”.

– Відомо, що ви народилися у звичайній сім’ї робітників, і ніхто з ваших рідних не планував, аби ви стали музикантом. Що підштовхнуло вас до цього мистецтва?

– А що ж штовхає людину на творчість? Напевно, це усе ж таки пов’язано з небесами. Я дуже захопився цією справою, а далі потрошки почав докладати зусиль, так і став музикантом. Думаю, людина у своєму житті повинна чимось займатися, отримувати від цього задоволення і приносити користь іншим.

– Якою, на вашу думку, є місія музиканта на сцені?

– Правду кажучи, усі ми мислимо меркантильно – потрібно заробити гроші. Причому бавлячись (сміється). Для мене важливим є добре робити свою справу, тому намагаюся на сцені ніколи не халтурити.

– Ви любите експериментувати з інструментом, винаходити нові тембри, способи гри. Один з таких винаходів – гра обома руками на грифі гітари – навіть отримав власну назву – “теппінг”. Як Вам вдалося його вигадати і так вдало застосовувати?

– А як людина дійшла до того, що почала сальто крутити? Бігала, стрибала, викручувалася. З музикою те саме. Якщо довго займаєшся, то обов’язково до чогось прийдеш. А потім починаєш поступово це розвивати і застосовувати. Такою приблизно і була моя схема.

– Стиль музики, яку ви виконуєте, музикознавці визначають як етно-джаз. Але все ж таки що переважає? Чого більше у цьому міксі: етно чи джазу?

– Музики більше. Етно чи джаз – це все такі роздільні поняття, ті, які відмежовують. Це, як у нас в політиці розділяють Україну на Західну і Східну. А це ж усе єдина держава, єдина Україна. Правильно кажу? Так само з етно і джазом – все це музика. Якщо ти добрий музикант, граєш професійно, тобі байдуже, в якому стилі грати. Хоча є люди, які люблять говорити щось на зразок: “Я не граю джазової музики”. Так, не грає, але причина в тому, що він її просто не знає.

– Як ви ставитеся до сучасних поп-музикантів?

– Як на мене, люди, які грають веселу попсу, пісеньки-одноденки, є рабами власного обмеження. Тобто вони ніколи не намагаються зробити більше, краще та й не можуть. Фанера, плюси-мінуси... Ми, наприклад, на комп’ютери і диски не надіємося, ми все робимо самі, тому нас куди не кинь – всюди викрутимось.

– В одному з інтерв’ю 2003 року Ви сказали, що маєте дев’ять гітар. Чи збільшилась їхня кількість?

– Так, тоді було дев’ять, а зараз уже шістнадцять.

– Як відомо, деякі з них були сконструйовані на замовлення за Вашими власними кресленнями?

– Так. Наприклад, на афіші Ви бачили гітару з двома грифами – це моя конструкція. Виготовили її київські майстри. Є там у них така фірма “Авакс”.

– З Вами на концерті виступила відома кримська джазова співачка Лєніє Ізмайлова, Ваша донька та учениця. Даючи їй музичну освіту, на що звертали увагу передовсім?

– Лєніє – моя донька, а тому хоч-не-хоч її вважатимуть моєю ученицею. Хоча насправді я її нічому не вчив – вона сама. Я міг лише щось підказати, радив їй, що слухати – прищеплював смак до музики.

– У вас двоє онуків. Чи навчаєте їх музики?

– Намагаюся, але їм ще зарано, вони щойно до школи пішли – гітара для них ще заважка і завелика. Нехай підростуть трохи – самі прибіжать. А як не прибіжать, то будуть талановитими у якійсь іншій сфері.

– У Львові Ви виступили вперше і вперше зі симфонічним оркестром. Хто запропонував вам такий проект?

– Зателефонував Айдар Торибаєв, головний диригент, і запропонував зробити такий концерт. Я погодився.

– Що можете сказати про оркестр Львівської філармонії? Вам зручно було з ним виступати?

– Оркестр гарний, мені подобається. Хоча перед репетиціями я трохи сумнівався в результаті. Ви ж розумієте, що та музика, яку я привіз, є дещо специфічною – ці музиканти, напевно, ніколи не опановували подібних напрямів. У них, я би сказав, класична школа гри, а ми тут все “підігріли” складними ламаними ритмами – для них це, напевно, трошки важкувато. Але, насправді оркестр впорався набагато швидше і краще, аніж я очікував. Музиканти чудові.

– І все ж на сцені були два основні виконавці – гітарист і диригент. Хто був “лідером” у цьому “дуеті”? Чиє слово було останнім в інтерпретації музики?

– Ну-у, як сказати... Я соліст, і те, що я граю сольно – на моїй відповідальності. А те, що робить диригент, керуючи оркестром за моєю спиною, – на його відповідальності. Ми, однак, слухаємо один одного. Я дивлюся на диригента, він слухає мене – все в ансамблі. Тому визначити, хто головний: соліст чи диригент – для мене, зрештою, жодного значення не має. Головне, щоби був тандем, узгодженість. І головне, що це було – ми дуже швидко знайшли спільну мову, без будь-яких стресів, все спокійно і професійно.

– Що Ви би порадили гітаристам-початківцям, аби хоча б трішки наблизитися до того рівня професіоналізму, яким володіє Енвер Ізмайлов?

– Я би порадив років двадцять грати і багато займатися на інструменті кожного дня.

– А як довго Ви займаєтесь щодня?

– Колись займався по десять годин. Я би і зараз продовжував так працювати, але вже немає стільки часу. Хоча, якщо втрачу форму – знову почну.

Христина Ізотова