Людмила Ясінська, співачка, фіналістка проекту “Американський шанс”

Вона з тих, хто певен: щоб чогось досягти, потрібно багато працювати та вірити у власні сили. Ця чарівна львів’янка впродовж двох років працювала хореографом – ставила танцювальні номери. Вона – кандидат у майстри спорту зі спортивної аеробіки, гастролювала з вокальним колективом Англією, переможниця всеукраїнського конкурсу “Студент року-2006”, учасниця шоу-дуету “Мілабель”. Сьогодні в гостях у “Пошти” співачка, фіналістка проекту “Американський шанс” – Людмила Ясінська.

Про випадок та батьків

– Людмило, прошу сказати, як починалась Ваша музична кар’єра? Якими були перші кроки на цьому шляху? Хто був другом, помічником і кому передусім завдячуєте вибором життєвого шляху.

– Можливо, це у всіх так, а, можливо, лише у мене, але кар’єрний шлях розпочався з випадку. Раніше, коли я співала в хорі “Вишиванка”, то й подумати не могла, що можу взяти участь у якомусь масштабному проекті, який дасть мені великий старт. Цим проектом став “Американський шанс”. Це був початок серйозної кар’єри. Тому своє творче життя можу поділити на дві частини: до проекту і після. Моїми друзями, помічниками були батьки. Насамперед їм усім завдячую і кажу велике спасибі навіть не за те, що допомогли вибрати професію, а за те, що завжди підтримували!

– Розкажіть, будь ласка, про батьків...

– Мій батько – викладач в Академії друкарств, доцент, кандидат наук. Він завжди хотів, щоб я йшла його шляхом і стала науковцем. Можливо, тому, що сам хотів завжди мені допомагати. Я ж почала займатись співом, і тато часто питав, чому я пішла в шоу-бізнес, але попри це, він ніколи мене не відмовляв. Мама дуже толерантно ставиться до сцени і підтримує мене завжди. Певна: якщо ти віриш у свої сили, якщо ти впевнена в собі – усе буде добре. Головне, щоб твою впевненість і бажання не відбили рідні, а батьки якраз дали мені старт для початку кар’єри.

– Ви в родині єдина, хто пішов музичним шляхом?

– У мене вся родина захоплюється музикою. Всі співають. От, правда, коли я в дитинстві починала співати, то всі просили: “Людо, може, не треба?” (Сміється.) Я ж не брала уроків вокалу, не співала в хорі, як чула – так і співала, ще й щось своє додавала, витанцьовувала... Було смішно. І навіть коли прийшла у хор, вчителька постійно говорила, щоб спочатку подивилась, як співають інші, послухала. Це нормально. Загалом, у мене вся родина творча. Сестра дуже гарно малює, тато колись грав на акордеоні, мама співає...

– А в школі, напевне, улюбленим предметом була музика?

– Любила музику завжди! Хоч кажуть, що творчим людям притаманно любити історію, літературу, тобто всі гуманітарні науки, та я цього терпіти не можу. Люблю музику, творчість, але мова, історія — це для мене катастрофа. Дату запам’ятати не можу, а от всі формули з математики знаю досі. Як не дивно, але точні науки мені давались легко.

Про творчість

– Скажіть, будь ласка, який рік у творчому житті був найважчим і, навпаки, найлегшим? Яка подія стала найзнаменнішою у житті?

– Подія, яка стала найзнаменні­шою і найбільше запам’яталась, – це, мабуть, презентація альбому “Тобі”, що відбулась у клубі “Пікассо”. Ми тоді планували виступ шоу-балету, але в останні два тижні все поміняли й вирішили зробити виступ наживо. Ті дні підготовки були дуже напруженими, я страшенно переживала, бо  це був мій перший невеличкий сольний концерт. Але все минуло дуже добре. Найкращим номером цього виступу була пісня “Два дубки”, яку виконала разом із Владіславом Левицьким і Павлом Табаковим. І хоча пісня була своєрідним експромтом, ми її виконували на біс.

Про найважчий період... Їх було кілька, от і зараз, коли змінила стиль виконання, почала записувати пісні в дуетах із іншими співаками, також мені нелегко. Графік роботи дуже напружений, все перейшло в новий образ і стиль. І працювати доводиться цілодобово. Хоча, якщо чесно, то мені це дуже подобається: працювати, шукати і знаходити себе.

– Чи не задумувались над тим, що “Американський шанс” позбавив Вас якогось іншого шансу в житті?

– Упевнена, що ні. “Американський шанс” привів до знайомства з цікавими і впливовими людьми. Якраз в цей час у мами була дуже серйозна операція на серці, і, мабуть, без тих знайомств, що зав’язались під час проекту, все закінчилось би не так щасливо. Сестра навіть любить казати, що це був не мій, а мамин шанс. Опісля пішло все, як має бути, і свій шанс також змогла використати. Бо, незважаючи на різні щасливі випадки та вдалі проекти, потрібно багато працювати, щоб чогось досягти.

– Ви танцюєте і неперевершено співаєте... Але що все-таки вдається краще?

– Я не професійна танцівниця. Але мій партнер Андрій – професійний танцівник, займається танцями 15 років. Відповідно, у всіх постановках він багато мені допомагає, підтягує і витягує. Щось мені і вдавалося, і не вдавалося, і бувало таке, що тренування закінчувалось слізьми. Іноді хотілось танцювати, і я отримувала від цього страшенне задоволення... Але те задоволення, яке я отримую від виконання пісні, з танцями не порівняти.

– Не плануєте великий сольний концерт?

– Плануємо. Ми хочемо записати другий альбом, і з другим альбомом зробити класний сольний концерт. І, можливо, навіть тур... Проте це все готове лише наполовину. Треба ще багато працювати.

– Ви частенько записуєте дуети: із Вовою зі Львова, Black D...  А з ким ще плануєте співпрацювати?

– Ці дуети насправді не були заплановані, найчастіше це виходило через дружбу, спільні інтереси. Познайомились із Вовою, потоваришували, заспівали. А пісню з Black D ми взагалі написала за дві години. Проте надалі хочеться записувати більше власних пісень.

– А які відеозаписи, DVD готуєте найближчим часом?

– Ми хочемо зняти відео, але ще не знаємо на яку пісню, можливо, на “Трилер”,  а може, на “Танго”.

Про кохання, щастя та хобі

– Розкажіть про своє перше кохання?

– Ох... мені було років 14. Хлопчина працював офіціантом і був на 8 років старшим за мене. Мабуть, він не здогадувався про мої почуття, хоча хтозна... Якось ми зустрілись, коли я вже виступала з балетом, а цей хлопчина на той час уже працював адміністратором. Був дуже цікавий момент... Тепер ми з ним не спілкуємось, не підтримуємо зв’язку. Але ця перша любов запам’яталась на все життя.

– Чи є Людмила Ясінська щасливою людиною?

– На даний момент так. Працюю з хорошими людьми, професійним балетом, маю близьких людей, які завжди поруч і повсякчас підтримують. Хоч був період депресії після “Американського шансу”. Тому що такі проекти є для того, щоб підняти людину, показати, що вона є і вміє співати, але все це на певний час, на період проекту. А після Голлівуду, де в тебе був свій гример, фотосесії, щодня знайомства з “крутими” людьми, виникає відчуття покинутої і нікому не потрібної. Звичайно, тут своя кар’єра, але ж з Голлівудом вона не порівняється. Тому було трошки тяжко. Але сьогодні для щастя мені не бракує нічого.

– Яке у Вас хобі?

– У мене їх багато. Захоплююсь лижами, збираю маленькі п’ятдесятиграмові пляшечки. А тепер у мене  з’явилось ще одне нове захоплення – гольф. Якось попробувала, і мені сподобалось, тепер навіть беру участь у турнірах. От при­їхала з Ялти, де зайняла третє місце.

Дуже хочу стрибнути з парашутом, але боюся... Хочу поїхати відпочити на якийсь острів, де зовсім інша атмосфера і ритм життя.

– Як поєднуєте кар’єру з особистим життям?

– Ніяк не поєдную. Лише кар’єра.

– А, скажімо, коли будете готові вийти заміж?

– (Сміється). Кілька років тому придумала собі, що коли мені виповниться 28, я познайомлюсь із молодим чоловіком, відразу вийду за нього заміж і  народжу дитину. Отак – раз, два, три і все. Ніяких випробувальних термінів, цивільних шлюбів. А навіщо?

– На Вашу думку, що важливіше, кохати чи бути коханою?

– Я вважаю, що одне не можливе без іншого. Однаково важливим є твоє почуття до людини і її до тебе.

– Дружба між чоловіком і жінкою – це реально чи ні? Наведіть приклад із життя, що підтвердить Вашу думку?

– Дружби між чоловіком і жінкою не буває. Я відчуваю по собі і бачу повсякдень, що це нереальна річ. Не завжди мова йде про інтимні стосунки, але просто в такій “дружбі” все одно в когось є більша симпатія. Одна зі сторін намагається тримати іншу ближче до себе.