У кожному культурному просторі завжди є лідер, який визначає образ свого оточення, втілює задуми, які згодом стануть видатними сторінками духовної історії, вміє об’єднати довкола себе талановитих особистостей, таким чином помножуючи власний талант у десятки і сотні разів. Таким лідером у Львівському театрі опери та балету, тоді ще імені Івана Франка, тепер – імені Соломії Крушельницької, упродовж майже тридцяти років (1975 – 2003) був Ігор Лацанич, у 1975 – 1994 рр. – головний диригент театру, в 1994 – 1997 – диригент, з 2001 р. – знову головний диригент Львівського театру опери та балету.
Він поставив на львівській сцені десятки опер, серед них – численні прем’єри українських композиторів, першопрочитання багатьох сучасних вистав. У вельми складний історичний час маестро Лацанич залишався самовідданим ентузіастом оперної сцени і – слід віддати йому належне не лише як музикантові, але й як дипломатові-організатору – зумів використати кожну зміну для того, щоби підняти ще якийсь пласт музичної культури і втілити в життя ще один сміливий задум.
Життєвий шлях Ігоря Лацанича складався в значній мірі за його власними переконаннями і принципами, він був ковалем своєї долі, мабуть, більше, ніж це трапляється в інших, а його переконаність у досягненні мети не раз завдавала йому значних прикрощів. Народився у с. Великий Березний на Закарпатті. Батько Василь Михайлович (1903 – 1943) походив із заможної багатодітної селянської сім’ї з того ж таки Великого Березного, в якій цінували науку, був учителем.
У 1952 р. Ігор Лацанич їде вчитися до Ужгорода і вступає одразу у два навчальні заклади, та ще й на три спеціальності: до університету на історичний факультет, до музичного училища – на хормейстерський та вокальний. Курс навчання в музичному училищі опанував екстерном, всього за два роки. Крім того, як і його батько, дуже захоплюється живописом, починає серйозно малювати, передусім пейзажі, жанрові сцени та портрети. Тяжкі повоєнні роки змусили двадцятирічного юнака шукати засобів для існування. Він викладає історію в Ужгородській середній школі № 22, а паралельно керує самодіяльним хором облвиконкому та облпрофради. Його “неблагонадійне” з позиції тогочасної влади походження не одразу дозволяє йому вступити до консерваторії, але наполегливість і потреба подальшого професійного вдосконалення ведуть його далі, до Львова, де в 1956 році він вступає на диригентсько-хоровий факультет Львівської державної консерваторії ім. М.Лисенка, де навчається у класі Володимира Василевича. Як диригент-симфоніст Ігор Лацанич завершив навчання також в Ісака Паїна.
Та, крім суто академічного навчання, у Львові молодий музикант пройшов й інші професійні університети. Ще студентом першого курсу консерваторії почав співати у додатковому хорі Львівського театру опери і балету ім. Івана Франка. Його прекрасний голос і відповідна освіта (адже він уже мав диплом вокального відділу Ужгородського музучилища) дозволили йому без перешкод отримати перше місце праці. І ця зустріч була для нього справді доленосною. Відтоді протягом сорока років доля Ігоря Лацанича постійно перепліталася з долею Львівського оперного театру. Не скажемо, що їх стосунки були завжди безхмарними та ідилічними, не раз диригентові здавалося, що тут він більше нічого не зможе зробити, він зривався з місця, покидав Львів і виїжджав у далекі світи. Та завжди повертався, бо Львівський оперний був найбільшим творчим коханням його життя.
За диригентський пульт йому допоміг стати випадок. Лацанич був студентом третього курсу консерваторії, коли раптово захворів у день вистави диригент Лев Степанович Мандрикін. Замінити його доручили суфлеру, 23-річному Ігорю Лацаничу. І за кілька годин перед виставою він, переглянувши партитуру опери Дж. Пуччіні “Богема”, впевнено вийшов до артистів. Дебют відбувся напрочуд вдало, а дирекція зрозуміла, що випадок допоміг знайти прекрасного молодого диригента, який достойно зможе провести будь-яку з репертуарних вистав. Отож, ще до закінчення навчання Ігор Васильович диригував такими складними операми, як “Бал-маскарад” та “Ріґолетто” Дж. Верді, “Паяци” Р.Леонкавалло, “Сільська честь” П.Масканьї та іншими.
Закінчивши консерваторію, митець ні миті не вагався, де він буде працювати в подальшому: звісно ж, у Львівському театрі опери та балету. Впродовж кількох наступних років він ставить такі різнопланові вистави, як “Демон” А. Рубінштейна, “Любовний напій” Г. Доніцетті, “Фра-Дияволо”
Ф. Обера, “Казки Гофмана” Ж. Оффенбаха, диригує всіма операми, які тоді були на афіші театру: “Борисом Годуновим” М. Мусоргського, “Князем Ігорем” О. Бородіна, “Піковою дамою” П. Чайковського, Вердієвими шедеврами – “Ріґолетто”, “Аїдою”, “Балом-маскарадом” та багатьма іншими. З 1965 року Ігор Лацанич розпочинає роботу на кафедрі оперної підготовки Львівської консерваторії. Згодом Лацанича скеровують на стажування у Ленінградський театр опери і балету ім. С.Кірова (тепер Санкт-Петербурзький Маріїнський театр опери і балету), де він пропрацював наступні три роки. Ця практика неймовірно збагатила молодого митця в професійному плані.
У 1971 р. митця запрошують на посаду головного диригента Донецького російського театру опери і балету. Донецьк на той час мав у Радянському Союзі особливий статус як місто шахтарів, тут можна було значно вільніше розгорнути свої творчі задуми, донецькі колективи легше відпускали у зарубіжні гастролі. Такий статус дуже успішно використав для втілення своїх творчих планів Ігор Лацанич, поставивши тут за кілька років і “Пікову даму” П.Чайковського, і “Розумницю” К. Орфа, і “Ярослава Мудрого” Ю. Мейтуса, і у співпраці з чеськими колегами, комічну оперу А.Дворжака “Чорт і Кача”.
Після повернення в оновлене приміщення Львівської опери в 1984 році головний диригент з новими силами взявся за реалізацію творчих планів і тут вже дав волю своєму розмахові. Одна за одною з’являються прем’єрні постановки фрескового епічного масштабу: “Війна і мир” С. Прокоф’єва, “Хованщина” М. Мусоргського, “Князь Ігор” О.Бородіна, відновлюються знакові вистави “Тангейзер” Р. Вагнера та балет А. Петрова “Створення світу” з геніальними декораціями Є. Лисика. До речі, з Євгеном Лисиком Ігорю Лацаничу працювалося особливо комфортно, бо вони мали подібну творчу натуру і потяг до масштабності, фрескового мазка. Ця світоглядна гармонія двох митців приносила неперевершені результати.
Тоді ж маестро задумує неймовірне: організувати на сцені Львівського оперного театру фестиваль, а згодом конкурс імені найбільшої зірки нашої вокальної культури Соломії Крушельницької. 1988 року було засновано фестиваль оперного мистецтва у Львові, а 20 листопада – 1 грудня 1991 року уперше відбувся Міжнародний конкурс оперних співаків ім. Соломії Крушельницької. Всю свою пасіонарність Ігор Васильович спрямував на забезпечення достойного рівня вимріяної ним акції – і вона справді вдалася якнайкраще.
А ще він дбав про пропаганду оперного мистецтва в найширших колах: вів програму “Великі тенори ХХ століття”, працював у Львівській консерваторії ім. М.Лисенка, знову повернувшись до підготовки співаків в оперному класі. 1994 р. – вже вкотре – виїжджає до Казані, куди його запрошують на посаду головного диригента і художнього керівника оперного театру ім. Муси Джаліля. Проте зі Львовом не пориває, адже тут залишається його родина. У 2001 р. вже остаточно повертається додому, як і в юності сповнений численних ідей і планів на майбутнє.
Останньою прем’єрою Ігоря Лацанича в 2002 році символічно стала балетно-оперна вистава “Йоганн Штраус – король вальсу”, в якій один талановитий життєлюб-романтик віддав шану іншому. А 16 липня 2003 року його не стало… Він пішов з життя раптово, несподівано, не завершивши, не втіливши так багато зі своїх цікавих ідей. Але залишилось чимало “знаків”, які маестро передав нащадкам: учні, традиція, пам’ять, записи на платівках, програми на радіо та телебаченні.
Ювілей Ігоря Лацанича у Львівському національному театрі опери та балету ім. С.Крушельницької цими днями вшановують своєрідним міні-фестивалем, який завершиться завтра постановкою “Балу-маскараду” Дж.Верді.
Любов Кияновська
