“Круглий стіл” “Переклад і критика”, який відбувся у Дзеркальному залі Львівського національного університету імені Івана Франка, не лише зібрав перекладачів, аби поговорити про наболіле, а й вигранив для зацікавленого загалу проблеми, які кожному перекладачеві доводиться долати.

Зініційований університетськими кафедрою перекладознавства та конт­растивної лінгвістики імені Г. Кочура в особі її завідувача Роксолани Зорівчак та журналом “Просценіум” (факультет культури та мистецтв)  в особі його літературного редактора Ніни Бічуї, захід поставив мету – обговорити стан критики, рецензування та популяризації перекладної літератури в Україні. І вийти на кроки, які допомогли б доволі роз'єднаному середовищу вітчизняних перекладачів консолідуватися для реалізації тих чи інших спільних для усіх бажань чи завдань.

“Для того, хто працює творчо, – дуже важливим є відлуння, – розпочав обговорення перекладач з античних мов Андрій Содомора. – Відлуння перекладацької праці сьогодні, на жаль, дедалі тихіше. І не лише в Україні. Увага і повага до класичних творів згортається навіть у Європі. І навіть у Франції, де відсунута сьогодні на маргінеси класична освіта завжди була дуже серйозною. Однак і тут особистостей, на зразок Поля Клоделя чи Поля Валері, зараз годі чекати. Тому найближчі перспективи видаються доволі сумними”.

Андрій Содомора вважає, що для того, щоб функціонувала критика літературних перекладів, можливими є два шляхи: оцінка перекладу в контексті літератури (коли важливе не стільки звіряння з оригіналом, скільки, чи став цей переклад яскравим фактом літератури чи ні) та критика, яка вникає в тонкощі лабораторії автора тощо. Однак, що стосується перекладів саме з класичних мов, то тут є проблеми. Адже на класичній філології студентам ніхто не читає, що таке, скажімо, поезія взагалі. Відповідно, що можна чекати від перекладів античної поезії, коли студенти далеко не завжди мають поняття, що таке поезія взагалі. Однак це вже зі сфери проблем освіти.

Шекспірознавець Марія Габлевич, натомість, акцентувала на тому, що перекладач не повинен зважати на те, що про нього говорять чи пишуть. І чи пишуть узагалі. Бо часто за те, аби вийшла рецензія чи за неї саму, треба платити. І справа часто-густо аж ніяк не в  авторитетності автора твору і перекладача чи її відсутності, а в економічних реаліях, в яких усі живемо. Тому треба прийняти за аксіому, що за життя класик переважно не має належного йому  визнання. І цим не перейматись. Перейматися треба іншим – власним відповідальним ставленням до своєї праці і до текстів, які береш в роботу. І перейматися цим варто не лише перекладачеві, а й редакторам, які ці переклади згодом редагують. Бо, на жаль, повна відсутність чуття слова у вітчизняних редакторів (які виправдовують власну відсутність “вуха” новітніми мовними правилами, які щораз інші) – річ звична.

“З іншого боку, переклад має бути точним не тільки в плані літери, а й в емоційному також, – слово славісту, історику літератури та літературному критику Аллі Татаренко. – Тобто бути адекватним оригіналу. А для цього перекладач повинен блискуче володіти не лише чужою мовою, а й рідною. Я помітила цікаву річ: коли переклад хороший, на перекладача ніхто не зважає, коли щось не так – його  готові закидати камінням. Однак є одне “але”: механізмів, які показують, чому переклад поганий, нема,  їх потрібно виробляти. Звичайно, зробитися геніальним перекладачем не можна, але можна навчитися певних правил, етики перекладання (зокрема, перестати викидати окремі рядки із тексту, коли не можеш дати їм раду, – а це роблять, тощо), безконечно поглиблювати власну ерудицію, без якої якісний переклад неможливий. Тут, правда, виникає чимало інших проблем, бо для більшості вітчизняних перекладачів художньої чи іншої літератури, переклад – хобі у вільний від основної роботи час”.

“Насправді читач не потребує ретельних аналізів книги та її перекладу, а тільки про що  ця книга і заувагу, чи добрий переклад, – підхоплює розмову мовознавець Анатолій Івченко. – Важить інше, наскільки активні перекладачі в середовищі і як вони спільно з видавцями працюють на популяризацію перекладних видань в медіа. Говоримо про те, що перекладних видань маємо не так і багато. Але це не зовсім так. Насправді перекладний доробок маємо величезний. Однак він не присутній медійно, а відтак для загалу залишається незнаним”.
Зрештою, як незнаними для загалу є перекладачі, яких майже не помічають. Важать лише імена авторів оригінального тексту. Про потребу виправлення цієї ситуації (а відтак про працю на підвищення авторитету як перекладацького фаху, так і його результатів) говорив на “круглому” столі письменник та літературознавець Василь Габор.

Тобто розмова вийшла дійсно змістовна й цікава. Перекладач з англійської та польської мов Віктор Дмитрук говорив про державну підтримку національної культури чи радше її відсутність, а ще про часто-густо зведення у так званих рецензіях міжособистісних порахунків. Метр української історичної романістики Роман Іваничук – про необхідність взаємообміну (перекладати маємо не тільки ми, а й нас), про впливи на державні інституції, аби вони інформували, які цікаві автори є не тільки на європейському Заході, а й на колишньому радянському Сході. Говорили й інші. Про потребу спеціалізованого видання, нехай спочатку й інтернет-версії, яке б спеціалізувалося на друці рецензій на переклади тощо. Про важливість  знати один одного персонально. Про  необхідність спілкування й гуртування для вирішення спільних проблем та інше.

І в кінцевому підсумку погодилися на тому, що Іван Франко мав слушність: “Ти б, синку, менше плакав”. Тобто працювати треба в тих умовах, які є. І “круглий” стіл” “Переклад і критика” у різних варіаціях мав би отримати регулярну основу.