Жанр: драма, мелодрама. 2016 рік. Країна-виробник: Франція, Німеччина. Кінокомпанія-виробник: Mandarin Films, Canal+, Universal Pictures International. Дистриб’ютор (Україна): Артхаус Tрафік.

«Франц» – чорно-біла драма Франсуа Озона, створена за п’єсою «Людина, яку я вбив» Моріса Ростана (1930 р.). Сина того самого Едмона Ростана – французького поета і драматурга, члена Французької академії, командора Ордену Почесного легіону, автора п'єси «Сірано де Бержерак». Цікаво, що в 1932 році за п’єсою «Людина, яку я вбив» режисер Ернст Любич зняв досить відому кінострічку «Недоспівана колискова». Але Франсуа Озон твердить, що подивився цю роботу вже під час роботи над своїм творінням, а надихався власне першоджерелом.

«Мені дуже сподобалася історія про молодого француза, який приносить квіти на могилу німецького солдата. Вже в процесі роботи над сценарієм я дізнався, що фільм за цією п'єсою знімав Любич. І тут же почав переживати - ну як взагалі можна знімати фільм після Любича? І навіть залишив на якийсь час сценарій і ідею зняти цю кінокартину. Але, подивившись «Недоспівану колискову», я зрозумів, що фільм хоч і дуже хороший, але, по-перше, є у всіх сенсах фільмом того часу, 30-х років ХХ століття, а по-друге, знятий німецьким режисером з точки зору героя-француза, – пояснював у одному із інтерв’ю Франсуа Озон. – І мій фільм в цьому сенсі – відповідь фільму Любича. Хоч я і французький режисер, у цій роботі говорю від імені героїні-німкені. Мені було дуже цікаво поглянути на історію саме з цього боку, з точки зору Німеччини, яка програла війну, очима німецької дівчини – і показати, як живе Німеччина після війни. Так що я досить сильно змінив історію, розказану в п'єсі Ростана і в фільмі Любича».

Як би там не було, виконавці головних ролей П'єр Ніне і Паула Бір у фільмі одного з найзначніших режисерів сучасного європейського кіно Франсуа Озона розповідають особливу історію. Ця історія про розпач, ненависть, почуття провини, великодушність, прощення ... І про найголовніше: якщо немає любові, то немає і сенсу в житті людини. Вона вражає внутрішньою емоційною силою.

Анна і Франц жили в невеликому німецькому місті, були молоді, закохані одне в одного і збиралися одружитися. Але в тихе щастя двох втрутився великий божевільний світ. Йшла Перша світова війна, Франца відправили на фронт у Францію, де він – 23-річний скрипаль, який обожнював вірші Верлена – загинув. Війна закінчилася, а життя Анни тепер звелося до піклування про літніх батьків коханого і походів на цвинтар. Саме на цвинтарі її спіткало несподіване знайомство, яке докорінно змінило життя жінки. В один із візитів біля могили коханого вона зустрічає незнайомця, який приніс квіти на могилу Франца. Виявляється, що Адрієн – француз, а, значить, ворог. Але зустріч з ним перевертає її життя ...

Франсуа Озон попросив своїх акторів подивитися «Пишність в траві» (1961 р.) Еліа Казана і «Білу стрічку» (2009 р.) Міхаеля Ганеке, щоб вони розуміли усю пристрасть і жорсткість майбутнього творіння – шістнадцятого за рахунком фільму режисера. Зйомки почались 25 серпня у Німеччині і тривали до 17 жовтня. За цей час творча група встигла попрацювати впродовж чотирьох тижнів у Саксонії, а далі вирушила у Францію, точніше до Еймутьє та Лімузену. Оперні сцени знімали в Національній Паризькій опері. Фільм сповнений класичної музики – тут є Ноктюрн № 20 Фредеріка Шопена, Струнний квартет № 1 Петра Чайковського, «Ніч зірок» Клода Дебюссі, симфонічна сюїта «Шехеразада» Миколи Римського-Корсакова, вальс «Понад хвилями» Ювентіно Росаса, а також «Марсельєза», «Брауншвейг-полька», «Франц-полька» і навіть німецька патріотична пісня «Варта на Рейні».

Світова прем'єра «Франца» відбулася 3 вересня 2016 року у Венеціанському міжнародному кінофестивалі. Саме там фільм, а точніше виконавиця головної ролі Паула Бір отримала премію Марчелло Мастроянні, яку вручають з 1998 року кращому молодому актору або акторці. «Франца» номінували і на «Сезар» аж у 11 номінаціях, щоправда перемогти проєкту вдалось лише в одній – за кращу операторську роботу. Є в здобутках цього витвору і премія Національної ради кінокритиків США.

«Перш за все у роботі над цим фільмом мене цікавила не епоха, а те, як брехня допомагає людям виживати у часи кризи. Як вигаданий, створений ними світ стає порятунком від реальних проблем. Ця історія прекрасна через те, що брехня у ній вражає героїв один за одним, немов хвороба. Ця хвороба стає спасінням від реальних проблем, – твердить режисер. – Кожен із них бреше, бо має на те власні причини. А драматичний контекст історії в цьому випадку служить виправданням для всієї еліти суспільства. Глядачі не лише розуміють ці причини брехні, а й приймають її. Адже тут брехня це лише результат конкретної драматичної ситуації: герої брешуть тому що страждають».