Зняти омаж німому кіно було моєю давньою мрією. Зробити фільм, який був би зрозумілим без вимовленого вголос слова. Я не думав про те, щоб зняти якесь європейське “екзистенціальне” кіно, в якому герої будуть мовчати півфільму. І крім того, в німому кіно актори не мовчали. Вони дуже активно спілкувались за допомоги міміки, мови тіла. Вони могли донести емоції і почуття без єдиної репліки. Невипадково більшість німого кіно бере свій початок у пантомімі.

Саме тому я завжди хотів зняти фільм про життя глухонімих. Без усних слів, закадрового голосу, субтитрів. Зі справжніми глухими акторами.

Поки я працював над короткометражним фільмом “Глухота”, який вважаю своєрідним “пілотом” майбутнього повнометражного фільму, багато спілкувався з керівництвом Українського товариства глухих, познайомився з лідерами неформального “тіньового” закритого співтовариства, які показали мені зсередини їх ізольований світ з його внутрішніми ритуалами і особливостями.

Цей фільм повністю заснований на моїх шкільних спогадах та інформації, яку мені надавали мої консультанти зі спільноти глухонімих. При всій видимій простоті й жорстокості це фільм про дуже молодих людей, юних людей, здатних на сильні та щирі почуття: любов, ненависть, лють, гнів, відчай. Нікому не потрібні слова, щоб висловити ці емоції.

Я бачу “Плем’я” як гуманістичну історію любові й ініціації, історію дорослішання в жорстокому світі.

Потрапити у фільм було важко. Режисер казав, що кіно про школу, про любов. Я подумала, це проста і цікава історія про молодь. А потім виявилося, що розвиток сюжету дуже непростий, серйозний.

Але я не шкодую про це рішення, бо працювала заради кіно. Дороги назад не було, тож я ішла вперед, зібравши всю волю в кулак. І ось результат.

“Плем’я” – жорсткий фільм, а моя героїня – жорстока, ненавидить усіх, бездушна. Для Анни головне – гроші. Вона егоїстка, її не цікавить те, що відбувається навколо. Моя героїня мріє виїхати за кордон, почати нове життя, знайти роботу. Але, щоб виїхати, потрібні гроші. Тому змушена займатися проституцією. Аж тут раптом з’являється якийсь Сергій. Приходить у її клас, в банду, закохується в неї. Якийсь час вони нібито разом... Але дівчина знає, що це тимчасово, у неї інші плани на життя. І поки Сергій бореться за свою любов, Аня – за своє майбутнє.

Аби зіграти цю роль, доводилось постійно змінювати себе всередині. У останній знімальний день відчула полегшення: все, можна повернутися в звичайне життя, позбутися жорстокості, ненависті, яка залишилася в кадрах.

Вважаю, що глухий актор може передати більше емоцій, ніж той, що чує. На обличчі написані всі емоції – радість, смуток, ненависть, образа. Скрізь, де показували “Плем’я”, глядачі все розуміли. Звичайно, коли його дивляться глухі, то звертають увагу на жести, на те, про що говорять герої. Але у фільмі важливі понад усе не діалоги, а емоції. Передати і розповісти історію, аби будь-якій людині в світі вона була зрозуміла, ось що важливо.

Щодо прокату фільму “Плем’я”. Ну що ж, нарешті за вікенд відзвітував останній кінотеатр. Отож, за вихідні, що минули, кінострічка зібрала в прокаті 170 тисяч гривень, 3 тисячі 700 глядачів, її транслювали на 46 екранах.

Не так багато людей одразу ж розуміють, про що свідчать ці цифри, – багато це чи мало. Відповім: залежно з чим порівнювати. “Плем’я” – це фільм з рейтингом 18+, явно не для сімейного перегляду, довгий (триває понад дві години), тож можна нарахувати буквально кілька кінотеатрів у країні, де можна показати більше одного такого сеансу на день…

Та найкраще порівнювати його зі схожими фільмами. “Життя Адель” (“Золота пальмова гілка” минулого року) зібрала 180 тисяч гривень; “Велика краса” (“Оскар” за кращий іноземний фільм”) – 115 тисяч гривень. І це дані за весь період прокату! Тому особисто я дуже задоволений. Адже переможені кращі події арт-кіно 2013 року.