У теперішній нелегкий для країни час важко робити якісь звичні щоденні справи. Зараз нам не до неспішних прогулянок містом, читання книжок, походів у театри чи розваг… Навіть писати складно, бо не можу відволіктися, заспокоїтись і спинитись, аби не оновлювати що кілька хвилин стрічку новин, не дивитися сюжетів, прямих ефірів, не читати коментарів... 

Знаю, що в такому режимі ось уже півроку живу не лише я: друзі, знайомі, та що там казати, всі українці, немов здійснюючи якийсь дивний ритуал, повторюють ті ж дії з дня у день. Так, немов від цього залежить наше життя... 

Ми уже не помічаємо весни, не сміємося, як раніше, бо… вже не ті. Бувають моменти, коли здається, що ми вже розучились радіти, співати, бути щасливими. Але це не так! Днями вдалося у цьому переконатися під час одного з концертів музично-мистецького проекту “ІВАСЮК'65”. І не мені одній, а цілому залові – усім тим, хто співав, радів і плакав разом із Оксаною Мухою, “Піккардійською терцією”, Павлом Табаковим, Христиною Соловій. 

фото: Марічка Ільїна

Цю подію важко назвати концертом у звичному розумінні слова – то був радше великий колективний сеанс арт-терапії, під час якого і глядачі, і виконавці, і музиканти дали собі, своїм почуттям, емоціям волю. „Не знаю, чи всі відвідувачі концертів так вважають, а мені здається, що “ІВАСЮК”, окрім естетичного задоволення, став найдієвішим ліком від кримської депресії, – поділився думками організатор проекту Андрій Сидор. – Величезний респект усім виконавцям!”

Схожі відчуття від події залишилися і в Оксани Мухи: „Яке щастя жити і не боятися! Пройшли чудові концерти, люди були дуже щасливі, нарешті відчули позитив, і це найважливіше. Дякую всім!”

Цього разу навіть твори  Володимира Івасюка, який зараз міг би святкувати своє 65-річчя,  звучали по-іншому. Сотні, тисячі разів співані і ще більше слухані пісні здавалися досі не чутими. Ми немов уперше відкривали, пізнавали їх. Так, „Мальви” і раніше брали за живе, але тепер вони звучали як реквієм по наших молодих героях Небесної сотні. Чи міг хто-небудь подумати, що Івасюк буде для нас, українців, Пророком, як Шевченко?! 

Бо ж як інакше пояснити ще одну пісню Маестро – „Над морем”, яка на цьому концерті стала головною, принаймні для мене. “Уночі до моря знову я прибіг, а воно ридало біля ніг моїх. І мені його самого стало жаль – залишилася мені моя печаль...” – у цих словах Дмитра Павличка, в самій мелодії Володимира Івасюка звучало те, що відчуваємо зараз, про що думаємо, що уже й слів бракує описати. А от “Піккардійській терції” та Оксані Мусі це вдалося зробити за нас усіх – щиро, з болем у душі, так, що увесь зал завмер, затих і зрозумів…

На щастя, в Івасюка є багато інших пісень, сповнених щастя, безмежної любові, ніжного трепету. Таких, які вміють писати і співати тільки українці. Сподіваюся, їх ще буде багато. Може, й не матимемо ще однієї „Червоної рути”, яку виконавці на концерті співали тричі на біс з усім залом, музикантами, навіть диригентом капели “Трембіта” Миколою Куликом, але обов’язково будуть написані не гірші, особливі, мелодійні українські пісні. Задля цього варто, попри все, робити своє, будувати нову країну, творити, мріяти і вперто йти до мети.