Четверговий ранок зустрів холодом і легкою мжичкою... Довкола метушились люди – всі кудись поспішали, спізнювалися, не встигали, добігали... Перший погляд на місто, а перед очима незвичні різні за стилем висотки, припорошені пилом днів будівлі колись яскравих фастфудів. Сіре небо над головою... і дивне відчуття, наче ти опинився в мурашнику. Тебе кудись несе, разом із натовпом, всупереч бажанню. 

Саме так, як і в усі попередні рази, незалежно від часу доби і пори року, зустріла мене столиця. З перших хвилин у Києві я немов гублюсь, втрачаю свій внутрішній розмірений ритм... Таке моє суб’єктивне відчуття цього міста, яке, попри найяскравіші враження від побаченого, в наступні години-дні не полишає, аж до того моменту, коли ступаю на перон львівського залізничного вокзалу.

фото: Марічка Ільїна

Тож, їдучи уже вкотре до столиці, попередньо налаштовувалась: це просто треба пережити. Перші кілька годин у Києві звично намагалась зрозуміти це місто, втриматися в його глобальних ритмах. Та де там! Воно мною крутило як хотіло – в хаотичному порядку: то виштовхуючи з невидимих потоків людей і часу, то затягуючи в шалений вир.

Втративши надію повернутись до комфортного відчуття часу, простору і людей довкола, входила до Мистецького арсеналу. А ввійшовши, не повірила, бо відчула себе як удома... 

Тут пахло, як у рідному місті, – солодко-пряно і зовсім трошки тягнуло сирістю, немов від древніх кам’яниць... У прохолодному київському повітрі витали аромати кави, шоколаду... Підняла очі на все те ж сіре небо, а погляд зачепився за... годинник рідної львівської ратуші. Роззирнулась: люди неспішно прогулюються... Львовом! На якусь мить здалося, що видаю бажане за дійсне. А потім згадала: це ж я на Днях Львова у Києві. 

Ті, хто побував у дворику Мистецького арсеналу 19 – 22 вересня, не дадуть збрехати – відчуття дому тут приголомшливе! Дарма що ратуша, фонтани зі скульптурами Діани і Нептуна, Італійський дворик та площа Ринок несправжні – всього лиш вдалі макети. Але значно важливіше, що тут був дух, час, чуття, емоції і ще щось невловне – певно сама душа нашого прекрасного міста. 

фото: Марічка Ільїна

Можливо, саме завдяки цьому гостей свята не відлякала навіть непривітна на перший погляд, проте цілком львівська погода. Навпаки, холод і дрібний дощ немов запрошували людей скуштувати доброї львівської кави, чоколяди і пляцків, зігрітися горіхівкою, хрінівкою або калганівкою (для справжніх чоловіків), посмакувати бринзовими кониками і канапками з мазанкою із сала та яблук. Деякі сміливці всупереч негоді попивали краще львівське пиво і вели неспішну бесіду про щось своє.

Кожен знайшов тут заняття до душі. Хтось розмальовував левів – маленьких шоколадних і великих гіпсових, хтось вчився створювати справжні барвисті яворівські іграшки, хтось гортав книжки для дітей і дорослих, які привіз до столиці невтомний “Старий Лев”.

фото: Марічка Ільїна

На стендах можна було пограти в інтерактивні ігри, розкрити таємниці мікросвіту, тестуючи мікроскоп чи, навпаки, полинути в захмарну далечінь, зазирнувши крізь телескоп на те, що ховає від очей небес блакить, пізнати місто Лева, навіть не будучи реально в ньому, завдяки віртуальній екскурсії і розповіді галицьких екскурсоводів. 

Коли сутінки оповили імпровізований Львів, він починав сяяти м’яким світлом давніх ліхтарів. І тоді ж гостям відкривалася дивна магія нашого міста – чари мистецтва... “Музика народжена Львовом” змушувала вслухатися в кожну ноту, “Батярський блюз” розважав і кликав до пригод, а від пісень Вакарчука і Руслани просто “зривало дах”. Сотні заворожених поглядів не могли відірватися від вуличних дійств театру “Воскресіння”, таких незвичних для жителів столиці.

Тож можу з упевненістю сказати – за ці чотири дні значно побільшало людей, безнадійно закоханих у Львів! Дійство, що тривало в Мистецькому арсеналі завдяки Львівському товариству в Києві, привернуло тисячі поглядів і чимало душ до нас. Показало на прикладі перлини Галичини, як місто може бути українським і європейським водночас. Це розумів кожен, хто заходив до цього двору... і поринав у казку, в розмірений блюзовий ритм осені, у відчуття рідного. Одне слово, потрапляв додому.