Напевно немає такої людини, яка б не любила кіно. Хіба це не чудово – зустрітися з друзями чи з коханою людиною, взяти по відерцю поп-корну і зануритись у перегляд цікавого фільму з повним залом таких же кіноманів, як і ти.

Щомісяця з’являються нові стрічки різних жанрів, та, попри це, все одно спостерігається якась одноманітність. Щоразу ті самі актори, режисери, сюжети і головне – виробники… Погляньмо на афішу будь-якого українського кінотеатру. Що ми там бачимо?

Абсолютна більшість стрічок, що виходять у прокат, іноземного виробництва. Серед фільмів, які зараз демонструють на екранах, – жодного вітчизняного: “Кімната метеликів” (Італія, США), “Гагарін. Перший у космосі” (Росія), “Земля після нашої ери” (США), “Вуличні танці – 3. Всі зірки (Великобританія), “Автобіографія брехуна” (також Великобританія), “Залізна людина – 3” (США, Китай).

Українські кінотеатри вирізняються лише мовою озвучування фільмів. Хоча, до прикладу, наші сусіди поляки, пропагуючи свої стрічки, іноземні навіть не озвучують, використовуючи субтитри. І така політика влади безумовно на користь Польщі.

Як же так сталося, що на екранах кінотеатрів ми бачимо Статую Свободи, Бруклінський міст чи Гарвард частіше, аніж Хрещатик і Дніпро, Київський та Львівський університети? Наші діти виховуються на західних традиціях: Святого Миколая з торбою подарунків за плечима частково замінив крутіший Санта Клаус на оленях! Кому тепер потрібні андріївські вечорниці, якщо є славнозвісний Гелловін?.. 

Складається враження, що відсутність української кінопродукції – один зі способів нищення нашої багатовікової культури. Звісно, не можна категорично заявляти, що український кінематограф занепадає – час до часу з’являються й хороші фільми.

Приміром, у 2006 році відбулася прем’єра першого українського трилера “Штольня” Любомира Кобильчука; 2008 рік відзначився виходом фільму “Сафо”, що став найдорожчим за всю історію українського кіно (1,95 млн дол.); у 2012-му глядачів потішила пригодницька мелодрама Михайла Іллєнка “ТойЩоПройшовКрізьВогонь”, а на початку 2013-го свою “Звичайну справу” презентував Валентин Васянович.

В принципі, непогана тенденція, та все ж далека від ідеалу. Від США, де щомісяця виходить по кілька фільмів, Україна помітно відстає. Але якщо й далі з’являтимуться такі стрічки, як “Сафо” і “ТойЩоПройшовКрізьВогонь”, із періодичністю хоча б кілька разів на рік, то, можливо, ситуація зміниться.

Якщо вірити прогнозам, саме цього року планується доволі непогане поповнен­ня скарбниці українського кінематографа. Обіцяють, що 2013-го у прокат вийдуть щонайменше чотири фільми – довгоочікувана прем’єра “Тіней незабутих предків” (йдеться не про художній фільм Сергія Параджанова) – український молодіжний трилер режисера Любомира Левицького, що перебуває у виробництві та має з’явитися уже восени.

Приблизно тоді ж в українських кінотеатрах можна буде переглянути ще одну стрічку цього режисера – пригодницько-кримінальний “Ломбард”.  Ближче до нового року на великих екранах показуватимуть український повнометражний анімаційний 3D фільм “Микита Кожум’яка”, який мав би потішити молодше покоління глядачів, а четвертою кінокартиною стане “Поводир, або Квіти мають очі” Олеся Саніна.

Непогана перспектива… І якщо ці плани будуть реалізовані, то гріх нарікати на українське кіно. А поки що залишається сподіватися на те, що невдовзі зможемо дивитися фільми без перекладу. Не завдяки доброму володінню іноземними мовами, а тому, що оригінальною мовою цих кінострічок буде наша рідна – українська.