Мар’ян Шуневич, народний артист України, – про концерти в Афганістані та підтримку солдат у бойових умовах 

 Цю людину можна назвати справжнім солдатом мистецтва. Не одне десятиліття вірою і правдою служить українській пісні соліст Львівської обласної філармонії, народний артист України Мар’ян Шуневич. А ще його доля і його творчий шлях неодноразово перепліталися із військом. Окремі сторінки творчої біографії Мар’яна Шуневича стосуються й афганської тематики. Учора ж, 15 лютого, в Україні відзначали 24-ту річницю виведення військ колишнього СРСР із Афганістану.

– Ви були солістом відомого гурту “Ватра” і разом з цим творчим колективом бували на гастролях у Афганістані під час бойових дій. Що із тих поїздок запам’яталося? 

– Так, творчій діяльності у “Ватрі” я присвятив 12 років життя. А з лідером колективу Ігорем Білозіром ми приятелювали, він часто виступав із нашим “19-м класом”. Були побратимами, творили разом, об’їхали півсвіту. 

Із “Ватрою” ми двічі побували в Афганістані: вперше – у пам’ятному 1986 році, вдруге – у 1988-му. Тоді гурт мав дуже велику популярність у всьому Союзі. А в нашому місті навіть був такий анекдот: “Якщо у Львові увімкнути в електромережу праску чи якийсь інший прилад, по ньому відразу почнуть транслювати концерт “Ватри”. 

Так от, пропозицію провести серію виступів перед солдатами радянського військового контингенту отримали, коли “Ватра” брала участь у звітному обласному концерті в Москві. До нас підійшов представник Головного політ­управління МО СРСР та запропонував таку ідею. Гастролі за кордоном для нас вже були не новиною, тому, звичайно, погодилися. Тим більше, що ми знали: у контингенті служить дуже багато наших українських хлопців. 

Загалом в Афганістані ми перебували п’ять місяців. Всі поїздки виявилися дуже непростими. Звичайно, було моторошно. Напевно, перше екстремальне відчуття було, коли наш літак приземлявся в Кабулі. Летіли ми військовим транспортником. Готувалися, що приземлення він здійснюватиме плавно, як цивільний лайнер. Але літак на смугу буквально спікірував. Ще й відстрілював при цьому теплові пастки проти душманських “Стінгерів”. Нам у салоні, звичайно, було непереливки. Але на війні, як на війні…

В Афгані ми дали десятки концертів і у великих містах, і в крихітних гарнізонах. Про яку фанеру мог­ло йтися, коли летиш бойовим вертольотом на віддалену гірську точку, де немає ніякої електрики, мікрофонів, а з інструментів лише гітара, бубон, сопілка. На одному з виступів до нас підійшов солдат, як виявилося, з Чорткова, що на Тернопільщині. Я був приголомшений, коли він розповів, як, отримавши дозвіл, зі свого гірського блокпоста у повній темряві (а ночі й вечори в Афганістані, як смола) прийшов на кілька годин у гарнізон тільки для того, аби послухати “Ватру”, українську пісню, побачитися з галичанами-земляками. Солдат ішов через мінне поле і знав про це! Розчулені, ми записали на диктофон його звуковий лист до батьків. Через три місяці виступали у Чорткові, розшукали його батьків і просто на концерті ввімкнули той запис. Уявляєте реакцію залу?! А ще через рік на концерт “Ватри” у Чорткові прийшов той самий військовослужбовець – повернувся живим-здоровим!

Вже за часів незалежності за участь у цих афганських гастролях мені надали статус учасника бойових дій. Але пільгами майже не користуюся. Коли їду в транспорті, соромно витягати посвідчення насамперед з огляду на те, як там ставляться до пільговиків... 

– Наскільки важливою для солдата є мистецька пісенна підтримка в бойових умовах? 

– Вона необхідна! Переконався в цьому в Афганістані. Особливо, коли давали концерти у госпіталях та медсанбатах. Навіть фізично здорова людина, щоби не зійти з розуму, має час від часу відволікатися, думати про щось приємне, отримувати заряд позитивних емоцій. А тут були понівечені, важко поранені хлопці. Для них навіть ліки не були розрадою, бо постійно переслідувала одна чорна думка: каліцтво – це назавжди. Коли ми заходили до таких пацієнтів у палату, починали співати під гітару, люди якось про все забували, відволікалися, відчували, що життя триває! Див пісенна творчість, звичайно, не творить, але допомагає зацікавити пригнічених людей у скрутну хвилину їхнього життя, подарувати їхнім душам жаринку впевненості, віри в те, що все якось налагодиться. Із піснею в душі легше жити і, відповідно, служити…

– Здобуття Україною незалежності, перші, найскладніші роки в новітній історії держави – якими вони запам’яталися вам?

– У суспільстві тоді вирували події. У мистецтві також. І, хоча кажуть, що митці не займаються політикою, своїм репертуаром митець все одно дає зрозуміти, з якої площини його вподобання, які ідеї він підтримує. Адже народ не надуриш! Якщо ти вийдеш на сцену і заспіваєш пісню “Встань з колін, народе мій!” Ігоря Білозіра, яку він написав, коли утворювався Народний Рух України, або якщо виконаєш “Повіяв вітер степовий…”, то однозначно відгукнешся у серцях та душах слухачів. Це не примха, а обов’язок громадянський і патріотичний!

До речі, події путчу в серпні 1991-го мав можливість побачити на власні очі. Тоді ми з Ігорем Кушплером та киянкою Лідією Михайленко були у Москві. Сиділи в українському представництві, очікували виїзні візи – мали летіти у Південну Америку на запрошення української діаспори в Бразилії та Аргентині. До останнього моменту не знали, чим закінчаться ці заворушення: на вулицях натовп, мітинги, танки, а потім і стрілянина. Однак дозвіл на виїзд усе ж отримали, хоча їхали із невпевненістю. А от поверталися вже у незалежну державу! Про те, що Україна здобула незалежність, ми дізналися ще під час гастрольного туру. Дуже зраділи. Що ж до перших років, солодко не було нікому. І митці – не виняток. Але концертну діяльність не припиняли, і, слід віддати належне, на наших виступах завжди були люди у військових одностроях! Та й у рамках шефської підтримки часто виступали у військових частинах.

– Ви торкнулися питання шефської діяльності. Розкажіть, який ваш спільний творчий проект з українськими військовими був найцікавішим?

– Він називався “Львівські митці – захисникам неба”. Це був такий собі гастрольний тур колективу “19-й клас” віддаленими гарнізонами, ракетними точками, військовими об’єктами протиповітряної оборони, які тоді ще були на високогір’ї Карпат. 

Ідею підкинув офіцер, заступник командира одного з підрозділів ППО з виховної роботи Володимир Климюк. Він десь почув наш виступ, потім прийшов до нас у “19-й клас” і поцікавився, чи не бажаємо ми відвідати мальовничі гірські місця. Колектив, звичайно, був лише “за”! Завантажили апаратуру (транспорт у філармонії був свій) і вирушили в дорогу. Були у таких нетрях, що годі й казати. Наприклад, до точки на горі Стій ми їхали на танковому тягачі дуже вузенькою дорогою. Інший транспорт туди б не пройшов. Було досить моторошно: ліворуч у прірві тече потік, праворуч – вертикальна скельна стінка. Проте і зустріч на таких точках була дуже щирою. Ми давали повноцінні концерти. Фактично, для хлопців, що там служили, ми були єдиним містком до цивілізації, а наш приїзд ставав справжнім святом. Цей гастрольний тур і для нас став сходинкою у творчості: завдяки спілкуванню з цими солдатами та офіцерами у нашому репертуарі з’явилося аранжування пісні “Я повертаюсь” на слова Степана Галябарди. Вона про тих людей, які довго не бувають удома, про повернення до рідного порогу. Коротше кажучи, про те, чим живуть і що понад усе цінують військові. І таких пісенних композицій у нас було з десяток. До речі, у свій репертуар ми включили й пісню, яку почули в Афгані. Її наспівав нам під гітару один солдат. Отже, не лише ми допомагали війську, але й армія нас певним чином постійно збагачувала!

ДО ТЕМИ

– Скажіть, будь ласка, яку пісню з вашого репертуару ви б присвятили Збройним силам України? 

–  Це, звичайно, одна з моїх улюблених – “Повіяв вітер степовий…”. Вона актуальна з періоду Українських січових стрільців й аж до сьогодення, адже не одне покоління українців брало участь у бойових діях різного масштабу. Ця пісня про долю багатьох із них. Невмируща класика, так би мовити. Шкода, що наша сучасна естрада не має гідного аналогу старих військово-патріотичних пісень. Ми б радо співпрацювали із новітніми авторами, які пишуть вірші на цю тематику. Новий час створив багато цікавих сюжетів: миротворча діяльність, контрактна армія, нові герої тощо. Можливо, у випадку такої співпраці вдасться створити новий музично-поетичний пасаж, який будуть пам’ятати та співати майбутні покоління.  

Розмовляв Володимир Скоростецький, Регіональний медіа-центр МО України