Матьє Амальрік, французький актор та режисер, про бурлеск та кіно

Завтра у Львові розпочинається фестиваль “Допрем’єрні покази”, а разом з ним і довгоочікувана “Французька весна”. У рамках цього проекту львів’яни зможуть побачити  фільм Матьє Амальріка “Турне”, який одержав цього року у Каннах приз за найкращу режисуру. Знаменитий актор, володар численних нагород, напрочуд вдало прийшов і в режисуру. Тож у Каннах кореспондентові “Пошти”, під час зустрічі Амальріка із пресою, вдалося  розпитати його і про бурлеск, і про те, чому він останнім часом воліє перебувати по той бік камери.

– У фільмі “Турне” Ви фактично є одноосібним автором: сценаристом, виконавцем головної ролі та режисером. Ви відразу планували, що зіграєте у своїй картині?

– Поштовхом для мене стала книга Колетт “Виворіт мюзик-холу”, яка є насправді щоденником гастролей. Пізніше ця тема розвинулася, адже відкрив для себе невідомий мені світ бурлеску. Потім один французький продюсер наклав на себе руки. І всі ці речі об’єдналися для мене в одну історію про продюсера та жінок, які не хочуть бути такими, як всі. З того народилася ідея мови тіл, оголених тіл, тіл далеко не ідеальних, тому що зараз у нас зовсім інші стандарти краси. У мене в голові створився цілий світ, тому що цією мовою можна багато чого висловити. Ну й потім гумор, гумор, гумор.

Я переписував сценарій безконечно, постійно переробляв.

– І коли врешті вдалося поставити крапку?

– Ніколи! (Сміється). Довелося знімати, але мене не полишали сумніви, що можна було зробити краще. Проте, коли ми почали знімати, ми намагалися зробити вигляд, що сценарію й не було, що ми просто знімаємо для себе, для свого задоволення. Але насправді  усе було вирахувано дуже точно.

– Як Ви відбирали акторок? 

– Усе почалося зі статті про цих дівчат. Перш ніж зустрітися, ми багато листувалися. Мені не хотілося бачитися з ними відразу, я прагнув спочатку дізнатися про них якомога більше. Мені дуже заімпонувало їхнє уміння подати себе з найкращого боку, всупереч загальноприйнятим стандартам краси. У цьому і є бурлеск: жінки показують себе, створюючи красу з того, що в них є. Я часто бачив, що жінкам у залі хочеться робити те ж саме, бути такими ж, як ті, хто танцює. У житті всі ці дівчата – танцівниці, у кожної з них – своє шоу. В одній зі сцен фільму вони саме  розповідають про себе, про те, що в Штатах вони всі працюють окремо, а от у Францію приїжджають трупою. Я хотів показати самотність кожної з них, а також поєднання цих самотностей. У США я переглянув більше двох сотень бурлескних номерів і  вибрав кілька. Шукав ті, які щось мають у собі, відрізняються від інших.

– Фактично у фільмі вийшло ціле шоу...

– Так. Я знав, що там повинна бути піаністка, повинна бути молода дівчина, яка боятиметься роздягнутися на сцені. Потім, уже в Парижі, ми майже два тижні репетирували в театрі, і тоді я ще не знав, яка кому дістанеться роль.

– Усі вони – непрофесійні акторки? 

– Було б дурницею запрошувати у фільм професійних акторок: просити їх пити пиво, щоб потовстішати, роками вчитися виступати в жанрі бурлеску... В цьому немає потреби. Зрештою,  не завжди важливо, професіонал знімається чи ні. Я взагалі тепер намагаюся зніматися рідко, тому що відчуваю, що оволодів професіоналізмом і часто техніка заступає все.

– Що змусило Вас знятися у “Турне”?

– Не що, а хто: продюсер.

– У Каннах показують переважно авторське кіно. Ви є прихильником артхаузу?

– Ні.  Для мене основне, щоб той, хто знімає фільм, був одержимий своєю ідеєю. Я обожнюю замовлені фільми, де ідеї йдуть від продюсерів, телевізійників. У такому випадку ти мусиш експериментувати та імпровізувати в жорстких рамках. Це змушує інакше подивитися на професію.

– Що дав Вам цей фільм як режисеру?

– По-французьки зняти фільм – реалізувати, а по-англійськи “realіze” – це ще й усвідомити щось, зрозуміти. Раптом я усвідомив, що це можна застосувати до фільму, тому що ти робиш щось, знімаєш і тільки в процесі усвідомлюєш, про що твій фільм. Можливо, це картина про людину, яка боїться повертатися додому, до своєї родини. Не буває так: ти ставиш перед собою завдання, спалахує іскра, і фільм знімається! Ні, так не відбувається.

– А  з чого для Вас починається кіно?

– З якогось фізичного відчуття. Ніби щось усере­дині хоче вирватися назовні. Тут мені хотілося якогось безладу, руху, поїздок. Це ж фільм-турне, фільм-подорож, змінний струм. Навіть протягом  одного дня дівчата то на зльоті, то в повній прострації – широка амплітуда емоцій. Ідея стосунків одного чоловіка з кількома жінками – про це теж хотілося розповісти. Все це разом і породжує фільм.

– Ви вже читали чи чули, як інші трактують Ваш фільм?

– Мені це дуже цікаво. Часто мені розповідають про те, чого я зовсім не мав на увазі. Виходить, що я несвідомо розповів щось інше.

– Бурлеск – це те, що відбувається у голові й серці, те, що вирвалося назовні?

– У якийсь момент розробки сценарію ми подумали про те, що Жоакім (головний герой) – це постійний глядач, спостерігач, якому відведено дивитися, а не брати участь. Напевно, це те, чого я прагну, і це прагнення зреалізується колись.

– Але режисер – спостерігач, а актор – учасник. Ви перебуваєте і тут, і там. Це складно?

– Складно, але саме це дозволило мені не залишитися спостерігачем, а діяти.

– Ваші дівчата після фільму гастролюватимуть разом?

– У них багато замовлень і пропозицій, усі новорічні свята й увесь січень вони виступали у Парижі. Можна сказати, що дівчата зреалізували мрію Жоакіма, але вже після фільму.

– У Вас немає режисерської освіти, що не завадило Вам отримати приз за режисуру. Освіта – це важливо у світі кіно?

– Немає жодних правил, кожний придумує своє життя сам. Я не вчився тільки тому, що не пройшов за конкурсом. І коли зустрічався з колегами, які вступили до університету, я їм дуже заздрив, тому що в них була можливість учитися, дивитися фільми. А вони заздрили мені, тому що бачили, що я роблю щось конкретне, буквально власними руками. Розумієте, справа в тому, що кіно – це одна з тих незвичайних сфер, де ніхто не вимагає у вас диплома. Фактично я в кіно із сімнадцяти років і до тридцяти пройшов через усе: спочатку підносив каву, потім працював помічником режисера й, нарешті, зняв свою першу короткометражку. Коли мені виповнилося тридцять, мене помітив Арно Деплешан. Мою роботу оцінили, і я вирішив, що було б неправильно на цьому зупинятися. Робота актора – суцільні канікули. У тебе повно вільного часу, ти можеш собі дозволити читати книги, цілуєш вродливих дівчат. Кожен може бути актором. Бути режисером – от справжня робота.

– А що б Ви порадили молодим режисерам?

– Робіть те, що хочете зробити.

– А продюсери, спонсори?

– Ні, не треба чекати грошей. Ви будете писати сценарії, показувати їх комусь, вас будуть просити підправити щось, ви будете переписувати знову й знову, у вас почнуть розвиватися комплекси на цьому ґрунті. От що прекрасного в кіно – усе генерується якось само собою, якщо є бажання.