Під час фестивалю “Французька весна”, який розпочнеться уже цієї п’ятниці виставкою французького плаката 1900-х років у Музеї етнографії, відбудеться ретроспектива фільмів режисера Амоса Гітая.

Вільна зона Гітая

Амос Гітай, безперечно, найуспішніший режисер за всю історію держави Ізраїль, улюбленець знавців кіномистецтва в Європі, останнім часом усе більше і більше працює із французькими кіновиробниками.

Майже всі фільми Гітая номінувалися на найвищі нагороди Венеційського та Каннського фестивалів, а це, як відомо, справжні діаманти в короні континентального кіно.

Фільми цього режисера часом алегоричні аж до абстракціонізму. Однією із найвідоміших є стрічка “Вільна зона”, яка розповідає про долю трьох жінок, які опинилися у “вільній зоні” – на нічиїй землі, на кордоні між Йорданією, Ізраїлем і Саудівською Аравією, яка є своєрідною автостоянкою, куди з’їжджаються торговці всіх калібрів.

Одна з жінок, Ребекка (Наталі Портман) – молода американська туристка, яка щойно розлучилася із нареченим. Уся в сльозах, вона сідає в таксі, а за кермом – Хана (ізраїльська акторка Хана Ласло, якій роль у цій стрічці принесла “Золоту пальмову гілку” Каннського фестивалю), яка їде у “вільну зону”, щоб зустрітися там з палестинським партнером її чоловіка й забрати в нього борг. Партнер на зустріч не з’явився. Замість нього жінок чекала палестинка Лейла (Хіам Аббас, відома глядачам за участю у фільмі – оскарівському номінанті – “Відвідувач”). Три жінки, три культури, одна країна... Саме на їхніх стосунках і будується фабула картини.

– Я прагнув, щоб фільм вийшов якомога вільнішим, – розповідав у Каннах режисер. – Як у нашій реальності – адже ми не знаємо, що з нами відбудеться наступної миті. І от я, сторонній спостерігач, дивлюся, що буде далі,  чи зможуть жінки різних культур знайти спільну мову. Ця картина про подолання кордонів – фізичних та психологічних, які постійно доводиться ламати... Мені хотілося показати, що важливо насолоджуватися кожною миттю.

У фільмі “Речі” (1995) переплітаються долі багатьох персонажів. Драма їхнього існування виражена контрапунктом однієї з довгих мізансцен: на перед­ньому плані чергове пусте спілкування; а на задньому – золотаво-багряна пишнота заходу сонця. У довгому епізоді захід зів’янув непоміченим, поки шелестіли слова.

Сорокалітнього героя фільму “День за днем” (1998) називають то Моше, то Муса. Він переживає час підведення перших життєвих підсумків. Охолодження стосунків з дружиною на тлі фінансових проблем, суєти навколо продажу рідного дому й чергових армійських зборів... Раптова смерть матері і її дивний заповіт відкриває героєві істину: Моше-Муса – син араба та єврейки....

Дія фільму “Кадош” (“Освячене”, 1999) відбувається в ортодоксальній іудейській громаді хасидів. Кожна мить буття хасидів присвячена служінню Богові, і все їхнє життя зумовлене освяченими у віках традиціями. Сімейні стосунки теж творяться згідно із сакральною інструкцією...

У фільмі “Кіппур” (2000)  автор реконструює поворотний момент власного життя – участь у війні 1973 року. Тоді йому довелося зазирнути в очі смерті – найближчих друзів і своєї власної.

Кожному – своє кіно

Деякі із цих картин можна побачити у Львові під час ретроспективи режисера. Але крім того, Гітай брав участь у двох гучних кінопроектах. Один з них, “11 вересня”, зібрав одинадцять режисерів різних країн, кожен з яких розповів свою історію. Загалом вийшло 11 історій про події 11 вересня 2001 року в інтерпретації 11 режисерів. Твердий формат кожної новели (11 хвилин, 9 секунд, 1 кадр екранного часу) символізує дату трагедії, що забрала  життя 2973 осіб. Окрім Гітая, у цьому проекті взяли участь: Саміра Махмальбаф, Клод Лелюш, Юсеф Шахін, Деніс Танович, Ідріса Одрраого, Кен Лоуч, Алехандро Гонсалес Іньярріту, Міра Наір, Шон Пенн, Сехей Імамура.

Ще один проект – “У кожного своє кіно” – зібрав разом 35 режисерів, які присвятили 33 новели (брати Дарденни та брати Коени працюють дуетами) кіно. Цей фільм був приурочений 60-му ювілею Каннського фестивалю, там же і відбулася його світова прем’єра. Стохвилинний альманах продюсував сам Жіль Жакоб, президент фестивалю. Повна назва фільму – “У кожного своє кіно, або Хвилюючий момент, коли гасне світло й починається фільм” – формулює завдання, поставлене режисерській команді, цілком вичерпно. “Хвилюючий момент” кожний може трактувати по-своєму, але схоплювати його можна тільки в приміщенні кінотеатру, а тривати йому відведено не більше трьох хвилин. Серед авторів: Мануель Ді Олівейра (найстарший режисер у світі, єдиний, хто працював ще у німому кіно), Чан Кайге, перший китаєць, котрий здобув “Золоту пальмову гілку”, а також Ларс фон Трієр, Такеші Кітано, брати Коени, Валтер Саллес, брати Дарденни, Андрон Кончаловський, Вонг Кар-вай, Цжан Імоу, Алехандро Гонсалес Іньярріту, Клод Лелюш, Рауль Руїс, Олів’є Ассаяс, Тео Ангелопулос, Білле Август, Джейн Кемпіон, Майкл Чіміно, Девід Кроненберг, Атом Егоян, Акі Каурісмякі, Аббас Кіаростамі, Кен Лоач, Нані Моретті, Роман Поланскі, Гас Ван Сент та інші. Тобто фільм є просто таки панорамою володарів “Золотої пальмової гілки” і, зрештою, своєрідною енциклопедією сучасного кіно. Амос Гітай презентував новелу “Злий дух Хайфи”, де йдеться про рідне місто режисера.

Коріння та історія

Саме  у Хайфі Гітай народився 11 жовтня 1950 року. Був учасником арабсько-ізраїльської війни 1973 року.

У лютому цього року Гітай відкрив у Парижі, де мешкає тепер, виставку з назвою “Сліди”, присвячену своєму батькові – архітектору Муніо Вайнраубу. У 1930-ті роки Вайнрауб був студентом вищої школи будівництва й художнього конструювання “Баухаус” у Дессау, закритої Гітлером у 1933 році. “Головне питання, якому присвячена виставка, – чому була закрита школа. А відбулося це в результаті того, що вона перешкоджала прагненням Гітлера створювати монументальну архітектуру”, – пояснив Гітай. Після того, як школа була закрита, Вайнрауб почав випускати у Франкфурті антиурядові памфлети, був арештований і ув’язнений. Проте архітекторові вдалося вижити. Саме він, разом із Ар’є Шароном та Шмуелем Местєчкіним, великою мірою визначили зовнішній вигляд сучасного Ізраїлю загалом і Тель-Авіва зокрема .

Ідея виставки виникла в Гітая після того, як він знайшов у матері документи, серед яких був висновок про те, що його батько потрапив у в’язницю “за зраду німецького народу”.

На виставці представлено 13 відеоробіт, дев’ять з них – це уривки з фільмів Гітая, а один з фільмів, завершений недавно, присвячений подіям, які пережив батько в 1930-ті роки.

 “Останні роки я сконцентрував свою роботу на житті моєї родини – через листи матері у фільмі “Кармель” і через творчість батька, – розповідав Гітай. – Більшість моїх робіт, звичайно, присвячена конкретним подіям, але зараз все, що відбувається, настільки хаотичне, що я вирішив звернутися до внутрішнього світу батьків. Мені здається, що своїми долями вони накреслили певну пряму, яка дозволить мені зробити висновки про історію, навіть якщо я просто розповім про їхнє життя”.

Цікаво, що батько Гітая народився на Галичині. Тож одним із пунктів перебування культового кінорежисера у Львові стануть відвідини татової батьківщини.