Однак значно серйозніші “золоті” справи виникали, коли їх ініціаторами були ті, хто власне й розпоряджався державними золотими запасами. На початку 1922 року главі Радянського Союзу Володимиру Леніну надіслали для ознайомлення перший номер журналу “Економіст”. Реакція вождя була несподіваною: він запропонував начальнику ВЧК Дзержинському журнал негайно закрити, а співробітників заслати в Соловецький табір.
Неадекватну реакцію викликала стаття економіста А. Фролова, який проаналізував зроблене більшовиками так зване “паровозне замовлення за кордоном”. Фахівець дивувався: навіщо було замовляти в Швеції 1000 (!) паровозів на заводі “Нідквіст і Хольм”, який до цього випускав на рік не більше 40 локомотивів, якщо під боком є Путиловський завод, здатен щорічно виробляти 225 паровозів.
 |
Юрій Ломоносов |
Ще більше здивування викликали умови шведського контракту. Радянська влада відразу ж видала величезний аванс золотом (за інформацією Фролова, 15 млн золотих рублів), причому готова була чекати кілька років, які фірма “Нідквіст і Хольм” просила на розширення заводу: спорудження додаткових корпусів, встановлення обладнання та навчання нових працівників. А загальна сума контракту перевищувала 200 млн рублів золотом – величезні, як на той час, гроші. Для порівняння: у 1920 році обсяг виробництва всіх (!) галузей промисловості Росії становив 517,6 млн золотих рублів.
До Леніна можна ставитися по-різному, але дурником він ніколи не був. Просто так віддати за кордон такі величезні гроші він не міг. Очевидно, була якась серйозна причина. Тим паче, що й персона, яка була рушійним “локомотивом” паровозної афери, теж не надто проста. Мовиться про однофамільця великого російського вченого Юрія Ломоносова.
Колишній високопоставлений чиновник царського режиму (тобто класовий ворог більшовиків) користувався, на перший погляд, незрозумілою протекцію радянського лідера. Екстовариш (тобто заступник) міністра шляхів сполучення старого уряду “крутив” Леніним, як заманеться.
Саме Ломоносов уклав той “паровозний контракт” та особисто контролював транспортування золотих зливків. Коли ж члени радянського уряду почали цікавитись, а куди поділися 200 мільйонів, Ленін особисто захистив Ломоносова, мовляв, не пхайте носа, куди вас не просять. У 1927 році Ломоносов, який тоді вже став професором, не повернуся із закордонного відрядження, уникнувши таким чином сталінських репресій, і в 1952 році помер у власному будинку в Канаді.
Зрозуміло, що ніхто не дозволив би одній людині вкрасти мало не чверть золотого запасу країни. Дещиця (і певно чимала) до Ломоносових рук таки прилипла, але більшість золота кудись зникла за прямою вказівкою Леніна. Як виявилося, шведам за паровози заплатили значно менше ніж 200 млн, різниця зникла.
Щоб зрозуміти, хто ж насправді нажився на російському золотому запасі, треба пригадати, яким чином більшовики прийшли до влади. Після Лютневої революції 1917 року жалюгідна ленінська партія, що налічувала менше двох тисяч членів, несподівано почала бурхливу діяльність, засновуючи газети, купуючи друкарні та щедро оплачуючи велелюдні демонстрації.
За радянських часів всіляко приховували, що гроші Леніну дала Німеччина, яка знемагала у війні на два фронти. Недарма ж першим декретом більшовиків після здобуття влади став “Декрет про мир”, згідно з яким Росія в односторонньому порядку виходила з Першої світової війни, покинувши напризволяще союзників із Антанти.
Цікава подробиця: саме заступник міністра шляхів сполучення Юрій Ломоносов своїм наказом затримав рух потягів, якими до Петрограда наближалися вірні Миколі II військові частини. Якраз відсутність підтримки й змусила царя зректися престолу.
Але повернімося до німецьких грошей. Кошти Ленін отримував через посередництво шведського банкіра Олафа Ашберга. А “паровозне” золото Ломоносов зберігав у сейфах “Ніа-Банку”, власником якого був той таки Ашберг, який – звичайно ж, за збігом обставин – у 1921 році очолив перший комерційний (!) банк в країні Рад.
Найімовірніше, Ленін розрахувався золотим запасом із німцями, повернувши їм вкладені в нього гроші через спритного шведського банкіра Олафа Ашберга. До речі, через кілька років схожу оборудку утнув ще один одіозний політичний діяч.