Золотий запас: якщо красти, то тоннами

Дорогоцінний метал завжди був об’єктом шахрайських оборудок

Золото залишається найбільш затребуваним сировинним товаром у світі. Більше 80% керівників золотодобувних компаній очікують подальшого зростання цін на цей метал. Це зумовлено і наслідками перманентної глобальної фінансової кризи, коли люди зрозуміли всю ненадійність паперових грошей, і політикою держав, які воліють мати надійний золотий запас, що захищатиме від неприємних фінансових несподіванок. Щоправда, в історії ніколи не бракувало охочих заробити нечесну копійчину на державних золотих запасах. Ми не заглиблюватимемося в сиву давнину (нехай фараони, магараджі та лицарі-тамплієри спочивають із Богом), а пригадаємо скандали новітнього часу.


“Чорна п’ятниця”

 
  Джей Гулд
Чи не найгучніший з них трапився у Сполучених Штатах Америки. Було це в часи “дикого” капіталізму у другій половині XIX століття. Аферу, що пізніше отримала назву “чорна п’ятниця”, організували фінансисти Джей Гулд і Джим Фіск. Обидва, до речі, вважаються в Америці мало не легендами: Фіск був одним із засновників Бродвею, а Гулд колись володів компанією Western Union, яка існує дотепер. 
Суть афери була такою. У серпні 1869 року “солодка парочка” почала масово скуповувати золото, створивши хвилю ажіотажу, яка спричинила зростання ціни на дорогоцінний метал. Лише Джей Гулд вклав у справу 7 млн USD, що миттєво “накрутило” ціни на 40%.
Оскільки тодішній президент США Улісс Грант проводив активну грошову політику, сенс якої полягав у зменшенні в економіці кількості готівки – держава скуповувала долари в обмін на золото – аферисти розраховували, що подорожчання золота сприятиме підвищенню цін на зерно, що своєю чергою стимулюватиме підняття залізничних тарифів на його перевезення. І на біржах, і у сільськогосподарському виробництві, і на залізниці в Гулда та Фіска були свої інтереси, тож вони розраховували заробити величезні гроші. 
 
  Джим Фікс
Для того, щоб приспати пильність президента Гранта, спритники дали величезного хабара такому собі Абелю Корбіну, який доводився господареві Білого дому зятем. Однак Улісс Грант недарма був президентом великої держави. Він запідозрив змову і зробив хід у відповідь. 
Дочекавшись моменту, коли Гулд і Фіск накопичили чимало дорогоцінного металу, Грант віддав наказ Казначейству США виставити на продаж частину державного золотого запасу. 24 вересня 1869 року ціни стрімко знизились. Цей день увійшов у історію Волл-cтріт як “чорна п’ятниця”: разом із шахраями збанкрутували безліч дрібних фінансистів, які також мріяли відкраяти свій шматочок “золотого” пирога.
Цікаво, що банкрутом став лише Джим Фіск. Джей Гулд якимось дивом свої капітали врятував. Однак його “обклали” численними судовими позовами, а одного разу мало не лінчували на вулиці – у підсумку в 1872 році він був змушений покинути біржу і залізницю. Фінал його напарника значно сумніший – Джеймса Фіска застрелив коханець його колишньої подруги.

Двадцятидоларова золота монета Liberty Head – Double Eagle 1869 року, зазвичай використовується у банківських операціях.

“Наш паровозе, вперед лети…”

Однак значно серйозніші “золоті” справи виникали, коли їх ініціаторами були ті, хто власне й розпоряджався державними золотими запасами. На початку 1922 року главі Радянського Союзу Володимиру Леніну надіслали для ознайомлення перший номер журналу “Економіст”. Реакція вождя була несподіваною: він запропонував начальнику ВЧК Дзержинському журнал негайно закрити, а співробітників заслати в Соловецький табір. 
Неадекватну реакцію викликала стаття економіста А. Фролова, який проаналізував зроблене більшовиками так зване “паровозне замовлення за кордоном”. Фахівець дивувався: навіщо було замовляти в Швеції 1000 (!) паровозів на заводі “Нідквіст і Хольм”, який до цього випускав на рік не більше 40 локомотивів, якщо під боком є Путиловський завод, здатен щорічно виробляти 225 паровозів. 
 
 Юрій Ломоносов
Ще більше здивування викликали умови шведського контракту. Радянська влада відразу ж видала величезний аванс золотом (за інформацією Фролова, 15 млн золотих рублів), причому готова була чекати кілька років, які фірма “Нідквіст і Хольм” просила на розширення заводу: спорудження додаткових корпусів, встановлення обладнання та навчання нових працівників. А загальна сума контракту перевищувала 200 млн рублів золотом – величезні, як на той час, гроші. Для порівняння: у 1920 році обсяг виробництва всіх (!) галузей промисловості Росії становив 517,6 млн золотих рублів.
До Леніна можна ставитися по-різному, але дурником він ніколи не був. Просто так віддати за кордон такі величезні гроші він не міг. Очевидно, була якась серйозна причина. Тим паче, що й персона, яка була рушійним “локомотивом” паровозної афери, теж не надто проста. Мовиться про однофамільця великого російського вченого Юрія Ломоносова. 
Колишній високопоставлений чиновник царського режиму (тобто класовий ворог більшовиків) користувався, на перший погляд, незрозумілою протекцію радянського лідера. Екстовариш (тобто заступник) міністра шляхів сполучення старого уряду “крутив” Леніним, як заманеться.
Саме Ломоносов уклав той “паровозний контракт” та особисто контролював транспортування золотих зливків. Коли ж члени радянського уряду почали цікавитись, а куди поділися 200 мільйонів, Ленін особисто захистив Ломоносова, мовляв, не пхайте носа, куди вас не просять. У 1927 році Ломоносов, який тоді вже став професором, не повернуся із закордонного відрядження, уникнувши таким чином сталінських репресій, і в 1952 році помер у власному будинку в Канаді. 
Зрозуміло, що ніхто не дозволив би одній людині вкрасти мало не чверть золотого запасу країни. Дещиця (і певно чимала) до Ломоносових рук таки прилипла, але більшість золота кудись зникла за прямою вказівкою Леніна. Як виявилося, шведам за паровози заплатили значно менше ніж 200 млн, різниця зникла.
Щоб зрозуміти, хто ж насправді нажився на російському золотому запасі, треба пригадати, яким чином більшовики прийшли до влади. Після Лютневої революції 1917 року жалюгідна ленінська партія, що налічувала менше двох тисяч членів, несподівано почала бурхливу діяльність, засновуючи газети, купуючи друкарні та щедро оплачуючи велелюдні демонстрації. 
За радянських часів всіляко приховували, що гроші Леніну дала Німеччина, яка знемагала у війні на два фронти. Недарма ж першим декретом більшовиків після здобуття влади став “Декрет про мир”, згідно з яким Росія в односторонньому порядку виходила з Першої світової війни, покинувши напризволяще союзників із Антанти.
Цікава подробиця: саме заступник міністра шляхів сполучення Юрій Ломоносов своїм наказом затримав рух потягів, якими до Петрограда наближалися вірні Миколі II військові частини. Якраз відсутність підтримки й змусила царя зректися престолу. 
Але повернімося до німецьких грошей. Кошти Ленін отримував через посередництво шведського банкіра Олафа Ашберга. А “паровозне” золото Ломоносов зберігав у сейфах “Ніа-Банку”, власником якого був той таки Ашберг, який – звичайно ж, за збігом обставин – у 1921 році очолив перший комерційний (!) банк в країні Рад.
Найімовірніше, Ленін розрахувався золотим запасом із німцями, повернувши їм вкладені в нього гроші через спритного шведського банкіра Олафа Ашберга. До речі, через кілька років схожу оборудку утнув ще один одіозний політичний діяч.


Кому віддавав борги Адольф Гітлер?

 Надзвичайно цікаву версію запропонував коментатор інтернет-ресурсу nstarikov.ru Антон Коломіцин, який вирішив уважніше придивитися до сходження до влади Адольфа Гітлера. Експерт із цифрами в руках ставить питання: кому віддавав борги фюрер? 
Однак спочатку згадаємо підручники – Гітлер фактично прийшов до влади в березні 1933 року. Чи не головну роль у цьому зіграла пожежа у Рейхстазі, яка сталася 27 лютого, після якої президент Гінденбург підписав декрет “Про захист народу і держави”, ініціатором якого був Гітлер. Декрет суттєво обмежував конституційні свободи, а найголовніше забороняв комуністичну партію Німеччини, яку звинуватили в підпалі парламенту. Власне комуністи були головними конкурентами партії нацистів на виборах, призначених на 5 березня. Позбувшись конкурента, NSDAP легко перемогла на виборах, а її лідер Адольф Гітлер отримав необмежену владу над Німеччиною. 
Але повернімося до золота. Динаміка танення німецького золотого запасу вельми цікава. У березні 1933 року він становив 273,63 т (176 млн USD за тогочасними цінами), а вже в квітні – 152 т (97,8 млн USD). Тобто, робить висновок Антон Коломіцин, була проведена одноразова виплата розміром майже 78 млн USD, або 121 т золота. Цікаво, що рівно за рік, у березні 1934 року, мала місце ще одна одноразова виплата – кудись пішло 59 т золота вартістю 38 млн USD. 
Найімовірніше пояснення, що Гітлер розрахувався з тими силами, які інвестували в бізнес-проєкт “Фюрер”. Не таємниця, що Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини ніколи не відчувала нестачі фінансування. Щедрі пожертви її радикальному лідеру, який висував гасла відмови від умов Версальського мирного договору, котрий передбачав виплату Німеччиною величезних контрибуцій та стримував розвиток важкої промисловості, давали тодішні олігархи, які власне й були власниками підприємств тієї самої важкої промисловості. До речі, саме промисловці фактично змусили президента Гінденбурга призначити Адольфа Гітлера канцлером Німеччини.
Цікава подробиця: після спроби комуністичної революції 1918 року в Німеччині, її золотий запас теж відразу зменшився майже вдвічі. Тамтешні революціонери, судячи з усього, теж із кимось розрахувалися “за підтримку”.


Як генералісимус обікрав генерала

 
 Олександр Орлов
До початку громадянської війни 1936 – 1939 років Іспанія мала четвертий у світі золотий запас після США (9,431 т), Франції (3,259 т) і Британії (1,619 т), без урахування СРСР, який дані про свої запаси золота ніколи не повідомляв. У Банку Іспанії в Мадриді у перерахунку на чисте золото зберігалося 635 т, що відповідало 715 млн USD. Крім цього, у Франції на рахунках перебувало ще 726 кг. Золота в іспанців було багато, оскільки під час Першої світової війни нейтральна Іспанія добряче нажилася, активно торгуючи з усіма учасниками воєнних дій.
Однак після громадянської війни золота у Іспанії не виявилося. Проте його було багато в Йосифа Сталіна. Коли на початку вересня 1937 року війська генерала Франко почали реально загрожувати Мадриду, лідери республіканського уряду М. Асанья і Х. Негрін звернулися до радянського уряду з проханням розмістити на зберігання 510 т золота. 
Радянський резидент в Іспанії Орлов швиденько примчав на військово-морську базу в Картахені, у порохових підвалах якої зберігався іспанський золотий запас. Тоді ж був складений докладний акт прийому 7800 ящиків із золотими зливками та монетами різних
 
Рядянський корабль “КІМ”, перевозив іспанське золото
проб загальною вагою 510 т і вартістю 518 млн USD. Ящики в умовах суворої таємниці поетапно вантажили на радянські кораблі, які привозили в Іспанію зброю та боєприпаси, причому навіть капітани не знали, що насправді везуть в своїх трюмах. 
Після остаточної поразки республіканців та приходу до влади генерала Франко, генералісимус Сталін вирішив “зберегти” іспанський золотий запас назавжди. Тим паче, що на носі була війна з Німеччиною, тож Радянський Союз потребував чималих коштів на розвиток військової промисловості. 
7 січня 1955 року іспанський уряд відправив офіційну ноту Франції, Британії та США, щоб заручитися їхньою підтримкою та змусити СРСР повернути золотий запас. Франко навіть погрожував звернутися в Гаазький міжнародний трибунал. 5 квітня 1957 року в головній радянській газеті “Правда” була опублікована різка відповідь радянського уряду в стилі “Не махали б ви, кабальєро, кулаками, а то ми вам влаштуємо реальну кориду!”. Франко злякався, тож надалі питання про “московське золото” більше ніколи не порушував.

Золота монета номіналом в 5 доларів США. Переважна частина золотих резервів Банку Іспанії були сформовані із золотих монет різної чеканки, серед яких переважали монети США

Директор і покоївка

14 травня 2011 року в Міжнародному аеропорту імені Кеннеді в Нью-Йорку поліцейські одягнули кайданки на імпозантного сивочолого чоловіка. Арештанту забракло якихось 10 хвилин, щоб сісти на літак Air France до Парижа.
 
  Затримання Домініка Стросс-Кана в Міжнародному аеропорту імені Кеннеді в Нью-Йорку
Халепа спіткала тодішнього директора-розпорядника Міжнародного валютного фонду (МВФ), 62-річного Домініка Стросс-Кана, якого 32-річна покоївка нью-йоркського готелю “Софітель” звинуватила в сексуальних домаганнях. За ґратами міжнародний чиновник нудився лише шість днів – уже 20 травня його випустили під заставу в мільйон USD і страхову заставу в п’ять мільйонів USD. Пізніше жінка зізналася, що ніхто її не домагався, а обмовити Стросс-Кана її змусили. За офіційною версією, це були злочинці, які нібито сподівалися заробити кілька доларів на шантажеві.
Однак відомий французький журналіст, засновник політологічного центру Reseau Voltaire Тьєррі Мейсан стверджував, що сексуальний скандал був організований Білим домом з метою усунути Стросс-Кана з посади директора-розпорядника МВФ. За версією Мейсана, Домінік Стросс-Кан мав намір забрати на зберігання в МВФ золотий запас тоді ще живого полковника Муаммара Каддафі. Нагадаємо, що в Лівії тоді точилася кривава громадянська війна. Білий дім категорично не влаштовувало, що золото Каддафі опиниться в сейфах МВФ, а не в розпорядженні лівійських революціонерів, підконтрольних США.
 
   Славнозвісний золотий пістолет, що належав нині покійному диктатору Муаммару Каддафі
Є й інша версія. Свого часу в західній пресі активно обговорювалася ймовірність чи не найбільшої золотої афери в світовій історії. Журналісти стверджували, що за часів адміністрації Білла Клінтона на замовлення керівників Федеральної резервної системи (ФРС) США (де тримають свої золоті запаси багато країн світу та МВФ) було виготовлено приблизно півтора мільйона вольфрамових плиток вагою 400 унцій кожна. Зверху вони були вкриті тонким шаром золота. Оскільки вольфрам за вагою майже ідентичний золоту, виявити підробку можна лише розпилявши зливок. За деякими даними, Домінік Стросс-Кан довідався про підміну і мав намір ініціювати масштабну перевірку золотого запасу МВФ, що зберігався в сховищах ФРС.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.4898 / 1.71MB / SQL:{query_count}