У ніч на понеділок терорист-смертник підірвав жандармський відділок у південно-східній турецькій провінції Агра, що межує з Іраном. Шахід протаранив ворота трактором, в який було завантажено майже дві тонни вибухівки. Загинуло двоє співробітників сил безпеки, 24 особи поранено. 

Того ж дня ще один теракт стався в південно-східній провінції Мардін, де на міні підірвався автомобіль з військовими. Внаслідок вибуху один солдат загинув, вісім отримали поранення. В обох атаках турецька влада звинуватила бойовиків Робітничої партії Курдистану. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявив, що призупиняє мирні переговори з курдами. Крім того, він закликав парламент позбавити судового імунітету депутатів і політиків, яких підозрюють у зв’язках із Робітничою партією Курдистану.

Варто нагадати, що на початок XXI століття курди (майже 40 мільйонів осіб) залишаються найбільшим з народів без власної державності. Їхня історична батьківщина після розпаду Османської імперії була розділена між чотирма державами: Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією. Відтоді курдський народ веде безперервну боротьбу за незалежність.

“Курдську проблему” не можна визначити як міжнаціональний конфлікт усередині окремої держави або конфлікт двох сусідніх держав за спірні території. 

“Курдська проблема” є комплексом правових, військово-політичних, економічних і гуманітарних питань, пов’язаних з намірами курдів утворити незалежний Курдистан на територіях, де сходяться спірні інтереси провідних країн світу відносно багатих родовищ нафти та інфраструктури для її транспортування на Захід.

Найзапекліший геноцид стосовно курдів втілюється у Туреччині. Тутешній уряд провадить жорстку політику асиміляції, намагаючись довести, що навіть народу такого – курди – не існує. Запроваджено офіційну назву “гірські турки”. Тож не дивно, що саме проти Туреччини ведеться найзапекліша боротьба, яку очолює Робітнича партія Курдистану. РПК була створена 1978 року як марксистсько-ленінська (маоїстського спрямування) з національним ухилом. Роздрібнену і маловпливову організацію очолив тоді мало кому відомий Абдуллах Оджалан, якому вдалося перетворити її на грізну силу, що налічувала десятки тисяч бойовиків. Не в останню чергу це було зумовлено щедрою допомогою Радянського Союзу, який не шкодував грошей та зброї для послаблення свого південного ворога Туреччини, що зазіхала на радянське Закавказзя. 

Відомо, що один із колишніх пре­м’єр-міністрів Росії Євгєн Примаков (який також очолював Службу зов­нішньої розвідки Росії) в одному з інтерв’ю зізнався, що наприкінці 1970-х (тоді він був співробітником Інституту Сходу Академії наук) нелегально переходив кордон, щоб зустрітися з молодим і перспективним Оджаланом.

Маючи радянські гроші та зброю, останній у 1980-х роках розгорнув проти Туреччини справжню війну. Не минало й тижня, щоб десь не висадили в повітря поліцейський відділок або не застрелили котрогось антикурдського політика чи чиновника. РПК вийшла і на міжнародний рівень, організовуючи регулярні атаки на турецькі об’єкти (дипломатичні представництва, офіси фірм, культурні товариства) на території країн Західної Європи. Намагалися курди й зруйнувати туристичну галузь – у ті роки турецькі пляжі майже спорожніли: туристам чомусь не подобалося засмагати там, де щомиті могла вибухнути якась бомба.

Однак у 1990-х курдський опір потроху почав слабшати. Постійні репресії знекровили повстанців, а економічна блокада поставила курдські райони на межу гуманітарної катастрофи. Здавалося, що остаточний цвях у домовину незалежного Курдистану було забито в лютому 1999 року, коли в результаті хитромудрої операції турецької розвідки в далекій Кенії було схоплено Абдуллаха Оджалана, який отримав довічне ув’язнення і з того часу нидіє у в’язниці на одному з островів у Мармуровому морі. Однак зараз бачимо, що бойовий запал курдів починає відроджуватися. Тим більше, що в сусідніх з Туреччиною Сирії та Іраку панує повний хаос, що дає можливість курдам зібратися із силами та відновити битву за незалежний Курдистан.