Росія поступово втрачає можливість набирати бійців для своєї боротьби за Україну. 

Згідно аналізу онлайн-дискусій між сепаратистами, інтерес до вступу в проросійські збройні формування в Україні різко знизився після того, як у лютому між ополченцями та українським урядом було підписано договір про припинення вогню.

Експерти Vocativ проаналізували більше 12 тисяч постів, опублікованих y двох головних мобілізаційних групах в російській соціальній мережі “ВKонтакте”. Багато – якщо не більшість – кандидатів на вступ до армії Новоросії були з Росії. Експерти Vocativ виявили, що впродовж лютого, коли було досягнуто перемир’я, число коментарів щодо набору добровольців y цих групах різко зросло до 3290. Однак після лютого число подібних коментарів зменшувалося. У травні про набір добровольців було згадано лише 848 разів.

Весь останній тиждень російське телебачення безупинно показувало криваві сцени українського конфлікту, обвинувачуючи в усьому українську армію – можливо, щоб зашкодити спаду інтересу росіян до вступу в ополчення. Однак враховуючи, що лише за останній тиждень внаслідок посилення насилля на сході України загинули 30 осіб, залишається незрозумілим, чи ця ескалація приведе до росту потенційних добровольців.

Якщо західні влади вважають президента Росії Володимира Путіна серйозною загрозою, їм варто звернути увагу на своїх виборців, які далеко не завжди хочуть допомагати союзникам у біді. Відсутність солідарності є більш небезпечною загрозою для Заходу, ніж чиясь агресія.

У статті 5 Вашингтонського договору, на основі якого був створений Північноатлантичний альянс, члени НАТО погоджуються з тим, що “збройний напад на одного або кількох із них у Європі чи Північній Америці розглядатиметься як напад на них усіх”. Ця стаття не зобов’язує членів альянсу застосовувати воєнну силу і, згідно результатів опитування, що було опубліковане центром Pew, громадяни низки країн НАТО цього й не хочуть. 

Респондентів запитали, чи повинна їх країна застосовувати силу в тому випадку, якщо Росія вступить у збройний конфлікт із кимсь із членів НАТО. Лише у двох країнах – у США та Канаді – більшість учасників опитування відповіли на це питання ствердно. У трьох країнах – Німеччині, Франції та Італії – більшість респондентів виступили проти застосування сили.

Високий рівень вірності принципам НАТО в США – це дуже хороша новина для латвійців, литовців, естонців та поляків. Але те, що американці, які живуть за тисячі миль від потенційного театру воєнних дій, більше готові прийти на допомогу, ніж, до прикладу, поляки, не зовсім логічно. Одним із можливих пояснень може бути те, що більшість громадян європейських членів НАТО впевнені, що у випадку нападу на одного із членів альянсу США обов’язково втрутяться. То навіщо йти на зайві витрати, якщо американці все одно зроблять всю брудну роботу?

Зараз можна виявити ознаки того, що навіть якщо Росія почне гібридну війну в одній із прибалтійських держав, європейці зовсім не обов’язково звинуватять у цьому Москву. У США 42% опитаних вважають, що левову частку відповідальності за насилля в Україні несе Росія. Поміж тим у Німеччині та Італії «так» відповіли тільки 29% респондентів.

Існує низка доказів того, що європейці не надто схильні до добросусідства. Підйом ультраправих партій, протести проти “пільгового туризму” з країн Євросоюзу, нездатність виробити спільний підхід щодо імміграції, тертя між Німеччиною та Грецією через фінансову політику – все це доказує, що попри десятиліття інтеграції доволі велика частина європейців так і залишилися ізоляціоністами.

Європейські лідери повинні добре обміркувати ці тенденції: навіть якщо Росія не має наміру розширювати зону своєї агресії, європейцям все ж варто діяти єдиним фронтом. Усе інше – підстава для зовнішніх сил використати суперечки між європейцями у своїх інтересах.

В останні місяці уряд України вдався до радикальних кроків із реформування економіки, боротьби з корупцією і відновленню інститутів демократії. 

Він підписав українців на болючі заходи жорсткої економії, позбавив олігархів політичних та економічних привілеїв і переписав закони, щоб створити добрі умови для вільного підприємництва й іноземних інвестицій.

Та попри всі зусилля в Україні зберігається висока небезпека краху. Уряд Яценюка бореться не лише з воєнними нападами, які скоює Росія, порушуючи підписані у лютому мирні домовленості. Він веде боротьбу за виконання тяжких фінансових зобов’язань. Приватні кредитори попри дозвіл МВФ відмовляються реструктуризувати борги, хоча це просто необхідно для того, аби країна за чотири роки зекономила 15 мільярдів доларів.

Водночас Сполучені Штати та Євросоюз надають доволі незначну фінансову допомогу. Лідери Великої вісімки цього тижня домовилися зберегти санкції проти Росії, однак адміністрація Обами та її європейські союзники й далі відмовляють Україні в необхідній їй фінансовій допомозі, не кажучи вже про оборонне озброєння, яке постійно просить Київ.

Чого бракує, так це рішення Обами зробити оборону України пріоритетом. Він поступився лідерством у цьому питанні Німеччині та Франції, а ще ігнорує тих членів адміністрації, які виступають за постачання озброєння. Відправляючи минулого місяця на зустріч із Путіним держсекретаря Джона Кері, Обама, схоже, більше хотів досягти від російського керівника співпраці в іранському питанні, аніж зупинки тривалої агресії. Більша відданість Україні з боку США не гарантуватиме успіху. Але така прохолодна підтримка, яку демонструє Обама, може привести справу західної демократії до катастрофічного провалу.

Що робить Путін: вдається до атаки чарами, воєнного наступу чи до першого й другого водночас. 

Він тепло зустрів держсекретаря Джона Керрі, коли вони говори про майбутнє східної України не як частини Росії, не як самопроголошеної республіки, а як про регіон під владою Києва. Продемонструвавши дружелюбну посмішку, на щорічній конференції Путін запевнив, що у його країни немає ворогів. Ніби з підказки, підконтрольні Кремлю лідери самопроголошених “ДНР” ла “ЛНР” оголосили про офіційний кінець ідеї Новоросії.

Але в той же час на початку червня відбулися перші серйозні порушення крихкого пеpемир’я в Україні, коли сепаратисти спробували встановити контроль на Мар’їнкою та Красногорівкою. Це може означати початок великого наступу бойовиків на стратегічне портове місто Маріуполь. Ще більшу тривогу викликають повідомлення ОБСЄ про те, що з початку травня Росія направляє повстанцям саме ту техніку й зброю, що необхідна для наступу на українську оборону.

Чи путінська дипломатія є маскуванням, чи він насправді шукає можливість зупинити українську авантюру, не втративши при цьому власної гідності? Подобається це чи ні, але в певному сенсі війна перейшла у заключний етап. Повстанці можуть ще трішки розширити свою територію, але мрії багатьох росіян, що страждають імперською ностальгією, починають загасати.

Візит Керрі показав, що Захід готовий почати делікатний дипломатичний танець, аби дійти до тривалого і довгострокового політичного врегулювання в Україні. Усі, і навіть Кремль, згідні, що сепаратистські райони Донецької та Луганської областей залишaться в складі України. Питання полягає лише в тому, якої автономії вони досягнуть.

Через свою агресію в Україні Росія змінилася по багатьох позиціях. Але одна річ залишилася непоміченою: повністю зникло стратегічне мислення, а російський режим перестав говорити про майбутнє – зараз він повністю зосередився на власному виживанні. 

В якийсь момент цьому режиму доведеться піти і геть не зрозуміло, що прийде натомість, наскільки бурхливими будуть зміни і чи стане Росія внаслідок цього демократичною країною. Втім, мирна зміна режиму цілком можлива. Порівняно із державами, в яких пройшла арабська весна, Росія більш багата і освічена. Більше того, Росія багатша і освіченіша за будь-яку країну в історії, що відмовилася від диктатури на користь демократії. 

Та очевидно, що верхівка режиму навряд чи віддасть владу легко. Вона боїться відповідати за злочини проти міжнародного права та людяності, а також за неймовірну корупцію в країні. Найкращим сценарієм, на який можна сподіватися, стане перехідний уряд, який надасть гарантії нинішній еліті і забезпечить проведення нових виборів. 

Долю Росії вирішуватимуть росіяни, але Захід може відіграти в цьому певну роль. За допомогою програми в дусі плану Маршалла він може внести свій вклад у формування нової Росії, допомагаючи у відновленні економіки. Що ще важливіше, Захід повинен сформулювати план реінтеграції Росі у вільний світ. Необхідно чітко роз’яснити, що саме потрібно від Росії, аби вона могла зблизитися із Євросоюзом, НАТО та іншими міжнародними органами. 

Ми маємо згадати урок 1991 року, коли раптове зникнення Радянського Союзу застало весь світ зненацька. Але нас не повинно вводити в оману те, що переворот 1991 року виявився відносно мирним, на цей раз ставки правлячої еліти значно вищі. Захід повинен підготуватися до раптових і бурхливих змін у Росії.

Почати варто зі злості. Частіше за все погляд Путіна характеризується звуженими в гніві очима і агресивними емоціями. Такий погляд подає сигнал про готовність нападати на інших. Це може бути Грузія, Україна, внутрішні дисиденти в Росії – список можна продовжувати.

За таким поглядом схований гнів, який свідчить про бажання контролювати власну долю і робити те, що людина вважає успішним. Бар’єри на такому шляху сприймаються як несправедливі, від чого гнів ще більше зростає.

Друга найбільш часта емоція Путіа – страх, що відображається через підняті брови і широко розтягнуті губи. У Путіна є глибоке відчуття необхідності уникнути небезпеки, щоб захистити себе і свою країну. Страх може паралізувати людину так, що вона буде не в стані діяти. Але не тоді, коли він поєднується зі злістю. У такому випадку людина відчуває, що на карту поставлене її виживання, і це збільшує впевненість у собі попри негативні наслідки.

По-третє, час від часу російський президент може презирливо усміхатися, зокрема це помітно, коли йдеться про президента США та його бачення світового порядку. І окрім гніву та страху ще однією важливою емоцією Путіна є смуток – почуття розчарування, жалю, самотності. Воно проявляється через закриті або опущені донизу куточки його рота.