Розрив між двома найбільш впливовими в Україні людьми, які раніше були союзниками (йдеться про Петра Порошенка та Ігоря Коломойського. – “Пошта”), став справжнім політичним землетрусом. Це може виявитися найбільшою кризою в новому уряді від часу перемоги революції. В Україні може виникнути новий цикл нестабільності в той момент, коли країна намагається подолати велику економічну кризу і сепаратистське повстання на сході.

Сварка також може зіграти на руку Москві, яка виступає проти прозахідного уряду в Києві, тож дуже зрадіє його падінню. Рішенню про відставку Коломойського передувала серія кроків, спрямованих на те, аби підрізати олігархові крила. 

Цього місяця парламент прийняв закон, що зменшує вплив Коломойського на нафтову компанію “Укрнафта”, де той – міноритарний акціонер. Уряд також спробував посилити свій конт­роль над державним оператором нафтопроводів “Укртранснафти”, знявши з посади лояльного до Коломойського керівника цієї компанії Олександра Лазорка.

Спостерігаючи за цими подіями, українці з цілком зрозумілих причин відчувають розчарування. Минулорічна революція, що скинула Януковича, повинна була дати надію на побудову нової України, звільненої від корупції, кумівства і протекціонізму. Передбачалося, що революція зменшить вплив магнатів, які в останні 20 років розграбовували національні багатства і в процесі цього зміцнювали власну політичну владу. Але недавні події показали, наскільки важко це дається.

Останні новини з Києва вороги України зустріли з захопленням. Команди Президента Петра Порошенка та олігарха Ігоря Коломойського прийшли до тотальної війни, взаємних обвинувачень у некомпетентності і корупції. Коломойський пішов у відставку з посади керівника держадміністрації Дніпропетровської області, але це є завершенням не п’єси, а лише одного з її актів.

Коломойський, який рік тому образив Володимира Путіна, зіграв велику роль у захисті південного сходу країни: 1) за підтримки Дніпропетровської ОДА створювали добровольчі батальйони; 2) чітка організація процесів, перенесена з бізнесу в держуправління, показала всій Україні, наскільки ефективно і скоординовано можуть працювати регіональні чиновники. Чому ж це виявилося не в ціні?

Проблем кілька. З боку Коломойського – жадібність і неготовність прийняти нові правила гри, зокрема, заборону на використання влади в бізнесі. З боку Порошенка – незрозумілість цілей політики і неготовність застосовувати нові правила до всіх олігархів і чиновників одночасно.

Конфлікт навколо держкомпаній “Укрнафта” (в Коломойського там 42%) і “Укртранснафта” (в держави 100%, але управляв компанією Коломойський) супроводжувався появою озброєних людей у Києві. Влада не розуміє, за яким правом вони там зібралися, тому планує роззброїти приватні охоронні компанії. Зі свого боку Коломойський та його команда не розуміють, чому влада почала з нього – особи, яка стільки зробила для країни, а не з Ахметова, Пінчука, Фірташа, Єремєєва, Суркіса…

Тепер Коломойський може використати всі помилки Порошенка і розчарування ним через непопулярні реформи. Коломойський або той, на кого він зробить ставку, може стати серйозним гравцем у випадку дострокової відставки Порошенка.

Зараз Порошенко ризикує банкрутством у очах громадянського суспільства, яке зараз вирішує в Україні все або майже все. Це буде неминучим, якщо до бізнесменів і чиновників із інших кланів (зокрема, близьких до президента і прем’єра) не будуть застосовані ті ж заходи, що й до Коломойського.

Під загрозою і мир у Дніпропетровську та Одесі (там держ­адміністрацію очолює людина з команди Коломойського), а також дієздатність добровольчих батальйонів. Але головний ризик для України – знищення правил гри розбійних 1990-их, від яких так не хоче відмовлятися опальний олігарх, і відсутність появи нових.

Рік тому Коломойський придумав геніальну стратегію: олігархи повинні очолити південно-східні області України і взяти на себе відповідальність за протидію наступу російських військ на цих територіях.

Він запропонував себе на посаду губернатора Дніпропетровської області і Ахметова на посаду губернатора Донецької області. Ця схема була спеціально розіграна, аби дати Коломойському карт-бланш на встановлення тотального конт­ролю над територією і формування власних збройних сил.

Коломойський спочатку бере висоту, а потім починає з неї “обстрілювати” інших, якщо не вистачає вогню – починає відступати з цієї висоти. Так він робить і зараз. Але це не означає, що війна завершена.

За великим рахунком користь, яку він приніс країні, – був бухгалтером добровольчих батальйонів, які сам і сформував, а також нібито зупинив вторгнення російських орд у Дніпропетровську область, яке навіть не передбачалося…

Російський президент стикнувся з важкою проблемою у сфері комунікації. Йому необхідно зберегти підтримку своїх дій в Україні серед еліти і російського суспільства та водночас уникнути посилення позиції Заходу у відповідь на таку політику.

Для внутрішньої аудиторії, пріоритетної для Путіна, меседжі залишаються передбачувано націоналістичними і тріумфаторськими. У фільмі “Крим. Подорож до Батьківщини” російського президента зобразили як архітектора і менеджера операції з “захисту російського населення Криму”. Але західна аудиторія мала зробити свої висновки з цього фільму. Враховуючи ретельну підготовку для фільмів такого рівня, рішення включити заяву Путіна про готовність активізувати ядерну зброю невипадкове. Саме вона призначена для іншої аудиторії – США та їх союзників по НАТО.

Попри слова Путіна про підтримку мирного врегулювання ситуації в Донбасі, російська пропаганда зберігає антизахідну та антиукраїнську риторики. Такі зусилля спрямовані на те, аби розколоти ЄС і підірвати консенсус щодо запровадження санкцій проти Росії і водночас щодо фінансової підтримки України.

Різні меседжі Путіна показують тривожну відсутність альтернативи його політиці, тобто посиленню тиску на Київ і Захід, аби не допустити розвитку України по західній, а не російській моделі.

Зараз Путін намагається примирити погляди двох різних груп у російській владі. Одна з них наполягає, що потрібно негайно заблокувати зближення України з Заходом, зокрема, через провокування НАТО подіями у країнах Балтії. Інша група (менша і чисельно, і за впливом) віддає перевагу довгій грі: добивається мирного врегулювання ситуації в Донбасі, але хоче поступово повернути Україну у сферу впливу Росії, не розриваючи зв’язків із Заходом.

Путін намагається знайти рівновагу між цими позиціями, тому називає себе прихильником мінських домовленостей, однак не уточнює, як саме Росія мала би досягнути миру з Україною. Мовчання Путіна щодо цього – чітке свідчення, що він створив кризу, яка вже вийшла з-під його контролю.

Росія серйозно занепокоєна дипломатичною ізоляцією, в якій опинилася після анексії Криму, тому зараз намагається випливти на піднятій після виборів до Європарламенту хвилі ксенофобії та євро­скептицизму і переманити на свій бік праві та ультраправі партії, що могли б захищати її інтереси у Європі.

22 березня 150 делегатів від європейських ультраправих і навіть відверто неонацистських партій зібрались у Санкт-Петербурзі на І Міжнародному російському консервативному форумі. Ця подія була неофіційною – її ініціатором виступив Російський культурний центр. Та насправді за цією організацією стоїть партія “Родина”, один із засновників якої – віце-прем’єр Дмитро Рогозін…

Як відзначає спеціаліст Інституту Європи Олександр Камін, цей форум може дозволити Росії розширити вплив у Європі: “Це м’яка сила, і нам разом із Марін Ле Пен, яка підтримує позицію Росії, вже вдалося досягнути багато чого”. Мова ще й про те, аби обіграти українських націоналістів: “Ні для кого не секрет, що на тлі кризи, проблем із імміграцією та терористичною небезпекою націоналізм стає все популярнішим у Європі. Це ідеальне поле битви”.

На думку глави аналітичного центру “СОВА” Олександра Верховського, нинішня російська політика, що полягає в підриві європейської єдності всіма можливими засобами, приречена на провал. Хоч ультраправі партії і мають певний вплив, вони досі перебувають на задвірках політичної сцени.

Саудівська Аравія, яку підтримала низка мусульманських країн і США, в четвер, 26 березня, розпочала в Ємені воєнну операцію проти озброєних повстанців-шиїтів.

Формально міжнародні сили під керівництвом саудитів відгукнулися на прохання про допомогу президента Ємену Абд Раббу Мансур Хаді. Однак ця інтервенція загрожує нестабільністю в цілому регіоні, передусім через загрозу відкритого конфлікту між Саудівською Аравією та Іраном.

Хаді вимагав від Ради безпеки ООН прийняти резолюцію, яка б зупинила повстанців, однак послання єменського президента досі залишається без відповіді. Саудівська Аравія дала зрозуміти, що не спостерігатиме за подіями в сусідній країні збоку: не чекаючи реакції ООН і Ліги арабських держав, Ер-Ріяд зібрав військо на кордоні з Єменом і розпочав авіаційні удари по позиціях шиїтських повстанців.

Що саудитам і їхнім союзникам дасть ця інтервенція? В короткостроковій перспективі вигоди очевидні – вторгнення коаліції може зупинити наступ шиїтських підрозділів на Аден після того, як вони захопили столицю країни Сану і низку інших міст. Втім експерти не виключають, що результатом збройного конфлікту може стати поділ Ємену на дві держави, як було до 1990 року.

Інтервенція може стати і прямим попередженням Ірану, оскільки в Саудівській Аравії цей рух повстанців розцінюють як маріонеток Тегерану. Іран натомість пообіцяв жорстко реагувати на втручання Саудівської Аравії в цей конфлікт. 

Зрештою, самі саудити явно не зацікавлені у створенні нової гарячої точки поблизу своїх кордонів, адже шиїтські повстанці – далеко не єдині, хто претендує на владу в Ємені і цілому регіоні. Окрім них, є ж іще “Аль-Каїда” та “Ісламська держава”.