Лілія Шевцова є однією із тих небагатьох політологів, які можуть чітко пояснити, що насправді відбувається у Росії, і чому Кремль поводиться саме так. 

Під час лекції в Українському католицькому університеті вона розповіла, чим для РФ стала Україна після Євромайдану і як все те, що відбувалося після листопада 2013-ого, змінило світ.

“Пошта” відібрала з виступу Лілії Шевцової ключові тези, які допомагають подивитися на кризу в Україні ширше і з’ясувати остаточно, чого хоче Росія.

Багато речей в українському та російському суспільствах, як це не дивно, є схожими. Ось ми сьогодні слухали про так звану кашу в політичній свідомості, ментальності українського суспільства. Така ж “каша” існує і в свідомості російського суспільства. Ми слухали про те, як певна частина українського суспільства не вірить і попри це голосує за владу. Це ж є феноменом російського суспільства. 

Ми слухали роздуми про фактор війни. Ось саме цей фактор відрізняє наші країни та наші суспільства. Фактор війни в Україні став фактором мобілізації українського суспільства і руху українців в Європу. Фактор війни став фактором мобілізації російського суспільства та засобом руху Росії в протилежну сторону.

Почну із характеристики нинішнього моменту, листопада 2014 року. Ось уявіть собі шахову дошку. Хтось підійшов і скинув цю дошку зі столу, і фігури злетіли. Ще треба вирішити, яку партію і які гравці гратимуть, коли повернуться за цей стіл. Фактично ситуація попередніх 20 років перестала існувати. 

Ми живемо в новій ситуації, коли історія почала розгортатися. У цей момент дуже складно зрозуміти суспільство, в якому ми живемо. Якісь відчуття наче й виходять на поверхню, але важко сказати, чи приводять вони до появи нових тенденцій. Деякі тенденції вже вийшли на поверхню і вони постають перед нами в оголеному вигляді.

Але до чого приведе їх сплетіння та зіткнення, яку ціну ми всі заплатимо за зіткнення цих тенденцій – це залишається великим питанням.

Нинішній період, листопад 2014 року, можна порівняти із 1991 роком, моментом розпаду Радянського Союзу. Наслідки 2014-ого будуть значно драматичнішими, значно серйознішими, більш непередбачуваними, аніж наслідки 1991-ого…

За останнє 20-ліття світ зробив дуже багато – хоча б факт побудови Європейського Союзу, який став величезним досягненням у світовій історії. Але у той же час це 20-ліття виявило, що ми опинилися в ситуації історичної паузи, що за ці роки ні Захід, ні світова спільнота не змогли створити нової системи світобудови, не змогли змінити міжнародну архітектуру миру, яка досі базується на наслідках Другої світової війни. 

Як виявилося, за цей час Захід не тільки не запропонував людству нових принципів та цінностей, він і сам опинився в сплячці, в стані паралічу, шоку, задоволеності собою. Західним державам стало вигідніше і зручніше, стало приємніше. Або вони, напевно, стали більш раціональні: думають, як закрити вікна, як облаштувати бруківку, яке авто купити… Захід відмовився від ціннісного виміру своєї зовнішньої політики…

Світ увійшов у стадію паузи. Антоніо Грамші казав, що у 20-30 роки минулого століття світ увійшов у період, при якому не зрозуміло, куди йти далі: старі інститути й норми не працюють, а нові ще не сформувалися. І ось в останні роки світ опинився в такій самій паузі. І тут трапилося таке ж явище, як протуберанці на Сонці – сплеск енергії однієї нації. 

Дуже часто так буває, коли світове суспільство засинає, вдоволене життям, якась нація раптово скидає шахову дошку, проявляє потяг до чогось нового. Ось такою нацією виявилася Україна.

Ми говорили багато про те, чому Захід виявився неготовим до України, яка намагається знайти свій шлях до свободи і гідності. 

Європа виявилася неготовою відкрити двері, виявилася шокованою через те, як розвивалися події, а ще більшим шоком для Заходу та Європи стали події після лютого, коли справа не закінчилася анексією Криму, а почалися воєнні дії на території України. Така ситуація паралічу могла тривати і ще якийсь час, якби не липнева трагедія із малайзійським “Боїнгом”. 

Поступово західне суспільство почало приходити до тями й шукати відповіді. Західна спільнота почала приходити до думки, що йдеться не про якийсь локальний конфлікт Росії та України; йдеться не лише про кризу влади або революцію в одній країні, тут значно більше – геополітичний виклик, що стосується ситуації європейської безпеки, стосуватиметься майбутнього нерозповсюдження ядерної зброї, а також того, як далі світ сприйматиме Захід: чи як найбільш прогресивну цивілізацію, як приклад певних ціннісних установок, чи його викинуть зі світової сцени, оскільки той не знайшов відповіді на фактор України.

Зараз Захід сформував щодо Росії політику двох рівнів. Перший рівень – це рівень санкцій: спершу вводили м’які санкції, застосовуючи їх лише щодо людей, близьких до Кремля і до президента Володимира Путіна. Цього виявилося недостатньо, аби вплинути на його політику і зупинити Росію від воєнних дій. 

Поступово Захід досягнув єдності щодо необхідності застосувати санкції третього рівня – це вже секторальні санкції. Деякий час вони лише злегка покусували, але тепер вже очевидно, що разом із іншими факторами санкції почали наносити величезну шкоду російській економіці. Санкції почали застосовувати, коли російська економіка уже ввійшла в стадію рецесії, вони почали діяти тоді, коли виявилися проблеми із ціною на нафту. Санкції стали третім фактором, який серйозно підірвав економіку Росії.

Зараз російський загальний борг західним фінансовим інститутам досягає 738 млрд доларів – це величезна цифра. Особливо, якщо ми порівняємо її з тим, що є в засіках Росії. Так ось гроші, які є в російських сховищах, не перевищують 430-460 млрд доларів. Наш борг значно більший, ніж те, що є в російському гаманці.

Ви, звичайно, задасте питання: “Це якось впливає на зміну курсу російського президента?” Санкції – це дуже старий і достатньо традиційний механізм впливу міжнародної спільноти на окремі країни. Приблизно щодо 26-28 країн уже застосовувалися санкції міжнародної спільноти. 

Результати санкцій бувають двоякими, інколи протилежними, але вони ніколи не змінювали політичну систему держави, проти якої були спрямовані. Ніколи не змінювали суті, основної парадигми політики цієї держави. Однак могли привести до зміни в тактиці. Чи змінили ці санкції кремлівську політику? Мені здається, що вони стали дуже важливим фактором, який впливає на настрій, на ментальність російської політичної еліти, особливо тієї, яка на особистому рівні інтегрована в західне суспільство. Але разом з тим слід визнати, що західні санкції, навіть у своєму найбільш болючому форматі не змінюють загальної парадигми кремлівської стратегії виживання. 

Кремль не може відмовитися від спроб впливати на Україну, від спроб підірвати українську державу, від спроб зберегти її в своїй сфері впливу. Але очевидно, що кремлівська тактика під дією санкцій може змінюватися. 

Ми бачимо виняткову здатність російського самодержавства до реінкарнації, до самовідтворення. Першим варіантом реінкарнації російського самодержавства став 1917 рік, коли Російська імперія зберегла себе, перейшовши від відвертої імперськості й царизму до нової легітимації влади – більшовицької і комуністичної. 

Друга реінкарнація – це 1991 рік, час падіння Радянського Союзу. Персоналістська влада, самодержавство зберегло себе і в 1991 році, просто скинувши старі радянські одежі. 

Зараз відбувається спроба підретушувати попередню оболонку, можливо, одягнути новий одяг, нові капелюшки, знайти оновлену легітимацію, повертаючись до стратегії стримування Заходу.

Для російського керівництва не просто йдеться про Україну. Вона є і ціллю, й інструментом. Без власної системи сателітів російському самодержавству дуже важко вижити. 

Власне, імперськість не є самоціллю Путіна. Забудемо про Путіна – ми надто багато концентруємося на його особистості: йдеться про логіку системи. Системи, яка включає не лише лідера, а й дуже складну сітку інтересів, традиціоналістську базу – адже близько 30% населення відверто й відкрито все це підтримують.

Перша ціль Кремля – збереження України як одного із найбільш необхідних елементів російського державного тіла, як основного елемента російської сфери впливу. Друге завдання – витіснення європейських цінностей із українського простору. Україна є полем битви із Заходом, із Європою.

Третє завдання є дуже важливим і я не знаю, коли російське керівництво його усвідомило. Уявіть собі, що Україна повністю відходить від російської кишені, йде на Захід, приєднується до ворожої для російського самодержавства цивілізації. У такому випадку нам, росіянам, доводиться переглядати власну історію, адже вона тепер починатиметься не від моменту формування Київської Русі і її хрещення. Нам доводиться починати історію із ХІІ століття – а це вже інша історія, це буде історія Московії. Тобто Україна є фактором легітимності російської держави із претензією на величезну історію.

Є ще одна ціль: Росія в Україні винищує ідею Майдану, знищує ідею революції як протесту суспільства проти влади. Слід знищити майбутню ідею протесту в Росії через знищення цього протесту в Україні. Звичайно, є дуже багато інших цілей, наприклад, в Україні Росія випробовує ще й новий формат війни. Ми не скажемо, що формат гібридної війни є дуже новим: вони велися впродовж останніх десятиліть в різних країнах. Наприклад, війна СРСР в Афганістані також у певному сенсі була гібридною війною, неоголошеною, нетрадиційною. Але зараз в Україні йде обкатка нової моделі локальної, регіональної війни.

Що ж відбувається в Росії. У цей момент вона як система застрягла – не може далі йти в межах самодержавності, не може відповідати на нові внутрішні та геополітичні виклики. 

Виникає проблема: чи може Росія затриматись у цьому цивілізаційному просторі, у тупику на довгий час, наприклад, на час правління Путіна, на наступні 10, 20, 30 років? Ми не знаємо.