Сепара­ти­стська пан­томіма зали­шилася у минулому і нам тепер дово­ди­ться мати спра­ву із новою реальністю: пер­шою за багато десятиліть в Європі хвилею, першою агресією однієї суверенної держави проти іншої задля її підкорення. Хоча, здавалося, побудова єдиної Європи і остаточне закінчення холодної війни повинні були зробити все це неможливим.

Через путінський авантюризм ми залишилися у зоні надзвичайної нестабільності, де “хорошого” рішення більше немає, відтак нам доводиться вибирати якесь із кількох зол. Як би там не було, одне можна стверджувати точно. Хоча наслідки силового протистояння все ще туманні, результати капітуляції є цілком очевидними.

1. Посилення путінізму, кінцева мета якого полягає в дестабілізації, послабленні та поваленні Європейського Союзу.

2. Поява загроз для будь-яких кордонів, які за нещасливого збігу обставин ділять на частини певну мовну групу.

3. Важкий удар по ідеї єдиної Європи, яка зараз і без того, м’яко кажучи, переживає не кращі часи. Зараз вона може остаточно піти прахом, перетворитися у безтілесний привид чи тінь свого великого минулого.

4. Підрив не лише європейської, але й американської системи стримування на всіх перемовинах (Іран, Сирія, Північна Корея...), в які так чи інакше буде залучена Росія в силу своєї позиції у Раді безпеки ООН.

5. Почуття глибокого розчарування та покинутості в Україні. Мені навіть страшно уявити, яку вигоду із цього отримають екстремістські рухи, що зараз перебувають у абсолютній меншості, але можуть помітно покращити своє становище, протиставивши свій радикальний націоналізм образу малодушної Європи. Хто хоче повернення цих привидів із минулого?

Нам слід глибше зануритися у фабулу роману (“1984” – “Пошта”) задля пошуку тих понять, які необхідні для більш чіткого розуміння цієї дуже страшної війни, у ході якої Путін провів радикалізацію російської політики, зруйнував мирний порядок в Європі, кинув виклик уявленням європейців про своє майбутнє і навіть пригрозив ядерною війною. Аби зрозуміти цю жахливу подію, в якій люди вбивають і помирають з незрозумілих причин, нам слід згадати деякі ключові поняття Орвела: Євразія, двоєдумство і любов до Старшого Брата.

У романі Орвела однією зі світових держав є Євразія. І це досить цікаво, оскільки точно так само називається й головна зовнішньополітична доктрина Росії. В орвелівській антиутопії Євразія – це репресивна та войовнича країна, що “займає всю північну частину європейського та азіатського континентів, від Португалії до Берингової протоки”. У російській зовнішній політиці євразійська доктрина – це план інтеграції всіх земель від (вгадайте!) Португалії до Берингової протоки.

Орвел допоможе нам краще розібратися в ситуації, якщо ми почнемо сумлінно використовувати офіційні джерела російських ЗМІ. Російська пропаганда про Україну – це двоєдумство: вона вимагає, аби люди, як писав Орвел, “притримувалися одночасно двох протилежних думок, розуміючи, що одна з них виключає іншу, але попри це були б переконані в правдивості обох”. Російська пропаганда щодня описує два боки кожної історії, але вони є брехливими і кожен з них виключає іншого. Зазвичай ми виходимо з того, що правда десь посередині, але вона не може бути серединою між брехливими і внутрішньо протирічними тезами.

Що б не було в думках у Путіна, що б він не говорив, що б не робив, насправді він просто захищає свою владу. А їй у будь-якому випадку скоро настане кінець. Утиски в Росії, війна в Україні і дестабілізація Заходу – це непомірно висока ціна за привілеї однієї людини. Замість того, аби зазирати в очі цьому архітектору двоєдумства, нам краще подумати про те, що є цінним, і як ми можемо це захистити. Якщо Україна стане Новоросією, Європа – Євразією, а Захід впаде, це відбудеться не через фізичну потугу Росії, а через слабкості нашого мислення.

У випадку довгострокового припинення воєнних дій підтримані Росією сепаратисти вийшли б переможцями – вони б укріпили і навіть розширили свою владу у підконтрольних областях. Таку ціль переслідує і план Путіна по врегулюванню конфлікту. 

Відтак у Східній Україні може виникнути новий заморожений конфлікт. На пострадянському просторі за останні чверть століття виникло вже декілька таких: у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагірному Карабасі. Для російської політики ці  заморожені конфлікти є звичною справою. Адже у ході безкінечних дипломатичних перемовин через підставні структури можна вправно захищати інтереси Москви. Окрім цього Росія здатна впливати і на внутрішню політику відповідних країн.

Якщо б справа дійшла до перемир’я, кровопролиття можна було б нарешті зупинити. Але із політичної точки зору Порошенко та його уряд пішли б на ризик напередодні призначених на жовтень парламентських виборів. Багатьох українців таке перемир’я та пов’язана із ним фактична капітуляція обурили б. Передусім це стосується націоналістично орієнтованих добровольчих батальйонів. 

Сумнівно, що ці сили, заледве контрольовані політиками, погодяться із політичною логікою перемир’я. Тому у підсумку можна очікувати внутрішньополітичної напруги,  а на виборах може зрости популярність радикальних партій.

Позиція ЄС щодо агресивної політики путінської Росії – це серйозна поразка Європи, що може спричинити серйозні наслідки. 

По-перше, Путіну вдалося розбити європейську єдність. Навіть ставлення до війни в Іраку не розділило Європу так, як проблема війни на сході континенту. По-друге, Путін завдав поразки політиці “змін через активність”, яку вела частина провідних країн Західної Європи щодо Росії. Росія не змінилася і не дозволила собі впасти у залежність від торгівельних та інших контактів із Заходом. Вийшло навпаки: політика Німеччини, Італії, Угорщини та Нідерландів узалежнилася від московської дипломатії та погроз “Газпрому”.

По-третє, останні дії Москви привели до паралічу та анулювання спільної зовнішньої політики безпеки ЄС. По-іншому й бути не могло, адже в столицях Західної Європи існує тривала традиція задоволення незаконних вимог Москви ціною інтересів населення Центральної та Східної Європи.

По-четверте, прийшов кінець мріям про Євросоюз як “глобального актора”. Який сенс в експедиціях до Афганістану та Малі, якщо нам не вистачає сміливості вплинути на ситуацію із безпекою безпосередньо по-сусідству. Так, справа саме у сміливості, адже  недостатку в інструментах немає. Коли немає сміливості, то немає і стратегії, щоб знайти тим інструментам належне застосування.

Більшість аналітиків, які слідкують за конфліктом між Росією та Україною, припускають, що російський президент має намір анексувати Донбас, а також, ймовірно, й інші регіони українського південного сходу. 

Та це ставить перед нами два питання. По-перше, чому Путін не вторгся в Україну одразу після того, як на початку березня захопив Крим? По-друге, якщо він має намір утримувати Донбас, чого він дозволяє своїм маріонеткам обстрілювати міста, вбивати мирних жителів і розвалювати заводи, шахти, школи?..

Якщо Київ хоче вирватися із путінської пастки, йому, можливо, доведеться піти із підконтрольної російським військам та сепаратистам території Донбасу. Ціллю має стати не перетворення їх у автономії у складі слабкої України – як цього хотів би Путін, а у незалежний суб’єкт, чого Москва явно не бажає. Київ може попросити Захід, аби той допоміг посилити оборонний потенціал, зокрема побудувати укріплення на новому кордоні з Росією та шматком Донбасу. Росії та її маріонеткам доведеться самим розбиратися із влаштованим ними ж хаосом, а Україна зможе добиватися інтеграції із Заходом. 

Зрозуміло, українці та особливо їх амбіційні політичні лідери та відважні бійці добровольчих батальйонів не захочуть миритися із таким рішенням. Вони будуть говорити, що солдати та мирне населення гинули не заради того, аби Путін задовольнив свої імперські амбіції. Вони будуть прирівнювати заклики піти із підконтрольної Росії частини Донбасу до зради. Із моральної точки зору вони будуть праві. Однак Путін у своїх спробах впливати на українську політику робить ставку саме на подібну моральну безкомпромісність. 

Враховуючи альтернативи, українцям, можливо, є сенс не грати за його правилами і сфокусуватися на тому, що буде краще для них самих і для їх країни. Якщо вони вирішать, що доведеться обирати між безкінечною війною і справжньою незалежністю, то можуть дійти висновку, що відмова від непідконтрольних областей, які завжди були в Україні чужинцями, насправді стала б свідченням вірності справжньому суверенітету.

Прості та ефектні порівняння дуже спокусливі, вони красиво звучать і впливають на емоції. Але це не означає, що вони правильні. Як же легко порівнювати вересень 2014 року із вереснем 1939-го. Адже все сходиться. Агресивна імперія? Є. Неприємний автократ? Є! “Боягузлива Європа?” У кращому вигляді!.. 

Але все схоже на минуле лише на перший погляд. Насправді все є по-іншому. Немає політики умиротворення, а є солідарні санкції щодо агресора. Нас захищають не слабкі двосторонні союзи, а найпотужніша структура безпеки у світі. Та ми все одно боїмося. Чому? Тому що хочемо боятися...

Путін не Гітлер. Він не божевільний, який прагне заволодіти цілим світом, не фанатик, який зійшов з розуму через расистську ідеологію. Це скоріше цинік, бездушний технократ, можливо, навіть убивця. Але передусім Путін – це просто лідер імперії, що страждає комплексами. Він старається вести імперську політику так, як вміє – за допомогою лома, грубо, напролом.