Урядовий законопроект на фінальній стадії – опрацювання у парламенті

Проект закону про реформування пенсійної системи завершив своє позапарламентське життя, а отже, далі – усе в руках депутатів. Минулого тижня у Верховній Раді відбулись парламентські слухання, під час яких обговорювали пенсійну реформу та ті зауваги, що надійшли до законопроекту за останні два місяці. Та чи врахують депутати напрацювання громадського обговорення?

Результат обговорення

На початку свого висту­пу в парламенті віце-прем’єр-міністр – міністр соціальної політики Сергій Тігіпко перерахував зміни, які уряд має намір внести до проекту закону. Якщо раніше максимальні пенсії хотіли обме­жити 12 прожитковими мінімумами, то тепер, можливо, ця сума зменшиться до 10 таких мінімумів.

Окрім того, Тігіпко (що­правда, без особливої ясності) натякнув, що ця норма може застосовуватися і до тих, хто вже сьогодні є пенсіонером (раніше акцентувалося, що всі зміни стосуватимуться лише осіб, які вийдуть на пенсію після набуття чинності законопроекту). “На всіх зустрічах люди говорили, чому ця норма стосується тільки новопризначених пенсій? Поширюйте цю норму на всіх пенсіонерів, які діють. І те, що ми говорили про Конституцію, статтю 22, багато людей говорили, почитайте статтю 24, там, де рівні можливості всіх українців повинні бути. Тому вважаю, що таку пропозицію для Кабміну ми би сприйняли”, – зазначив міністр під час парламентських слухань.

Інша зміна – збільшення вислуги років для військових мають намір розтягнути на 10 років: якщо сьогодні пропонують збільшення із 20 до 25 років пройти за п’ять років, то цілком можливо, що вирішать збільшувати кроками по 6 місяців на рік. Третя зміна стосується держслужбовців та категорій населення, які до них прирівняні: вік виходу на пенсію пропонують піднімати не з 2013 року, як це наразі прописано в законопроекті, а із 2014-го, і також розтягнути цей процес на чотири роки (по 6 місяців на рік).
Заради чого реформувати?

Щоправда, тут не йдеться про найбільш покрити­ковані норми. Дрібні пом’як­шення не звільняють від думки, що пенсійну реформу проводять лише задля подолання дефіциту Пенсійного фонду. Однак, це лише одна із багатьох складових реформи. Сподівання, що результатом реформи стане подолання соціальної несправедливості, ще наразі не зникло, хоч і поволі вичерпується. Зрештою, про це у парламенті говорила й директор Інституту демографії та соціа­льних досліджень ім. М. Пту­хи Елла Лібанова: “Ми мусимо говорити про те, що пенсія має бути заробленою. Питання не в тому, знайдемо ми кош­ти в Пенсійному фонді чи не знайдемо. Я говорю зараз про те, що пенсію мають абсолютно чітко визначати дві речі: скільки перераховано за людину чи людиною до Пенсійного фонду за все її життя і скільки років вона працювала. Це все”.

Від дефіциту Пенсійного фонду залежить також і запровадження другого, накопичувального, рівня пенсійної системи. Урядовці тут непорушні: на їхню думку, дефіцит вдасться подолати до 2013 року, з якого й розпочнеться запровадження накопичувального рівня пенсійного забезпечення. Однак єдності щодо цього питання наразі немає. Є думка, що сьогодні потреба у накопичувальному рівні значно менша, аніж 7 років тому, коли цю норму прописували у законодавстві. Окрім того, на думку голови парламентського комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Валерія Сушкевича, запровадження цього рівня потребує попереднього упорядкування банківської сфери, що наразі навіть не обговорюють.

Швидка реформа, та чи системна?

Є чимало зауважень до урядового проекту, однак важливим є те, чи готові парламентарі його ефективно доопрацювати. Зокрема, чи мають вони волю вирішити не лише питання, що напряму пов’язані з бюджетом та дотуванням Пенсійного фонду, а й ті, що визначають умови та розмір зарплат, а також створення нових місць праці, тобто базис, на якому має триматися реформа.

З одного боку, урядовці пропонують більше і довше працювати, аби здобути необхідний стаж, а з іншого – чимало українців сьогодні не може влаштуватися на роботу. Затримування на своїх місцях людей пенсійного віку та притік випускників утворює колізію, якої не так легко усунути, особливо тоді, коли за це навіть не беруться.

Окрім того, за словами омбудсмена Ніни Карпачової, темпи збільшення пенсій у нашій країні у п’ять разів нижчі, ніж темпи збільшення зарплат. Потребує також врегулювання й “тіньова” зайнятість. Пам’ятається, що Сергій Тігіпко ще під час передвиборчих перегонів заявляв, що в країні не менше 40% працівників – у тіні. Чи не єдиною зміною відтоді є прийняття Податкового кодексу, який досі викликає чимало обурень.

Сьогодні єдність є лише щодо того, що реформу проводити необхідно. Залишилось тільки визначити, у який спосіб і задля чого. За підрахунками Мартіна Райзера, директора відділу Всесвітнього банку у справах України, Білорусі та Молдови, якщо не змінювати нинішнього стану, то через десять років на кожного працівника припадатиме один пенсіонер. Однак це не єдина проблема. Сам Сергій Тігіпко говорить і про інші: “Я вважаю, що все потрібно робити разом і ми зараз відпрацьовуємо Трудовий кодекс і внесемо відповідні пропозиції, вже в березні ви побачите всі пропозиції щодо легалізації заробітної плати”. Але завершує виступ словами “швидше зробимо, швидше отримаємо ефект”. Тому й не дивно, що у п’ятницю з’явились повідомлення про те, що вже із березня уряд буде “пробувати щось робити”. Поспішність у цьому випадку може знівелювати результат і збільшити негативне ставлення до уряду.   

Людмила Шангіна,
директор соціальних програм Центру Разумкова:

– Нічого хорошого про цю реформу не можу сказати. Вона мала б починатися із підвалин, фундаменту проблеми, яка полягає не в недоліках або вадах солідарної системи, не у демографічній ситуації. У нас економічно зайнятих 20 мільйонів, пенсіонерів – 13,7 млн, як мінімум 1 – 2 млн – це пенсіонери, які працюють. Якщо подивимось, то нині одного пенсіонера утримує не один працівник – це буде трішки по-іншому, аніж говорять урядовці. І річ навіть не в цьому, а в тому, що у нас занижена, жебрацька ціна праці. Коли йшлося про те, що у нас пенсії – соціальні допомоги, то насправді у нас заробітні плати є соціальною допомогою.

Якщо європейська країна може вважати своєю конкурентною перевагою дешеву робочу силу, то цій країні ніхто допомогти не в змозі. Потрібно починати, по-перше, з виведення економіки з тіні і, відповідно, тих нещасних заробітних плат, які видають у конвертах. По-друге, необхідно встановити адекватну ціну праці. Тому щоразу, коли профспілки вимагають підвищення ціни праці, наші підприємці будь-кого штибу (від малих і тим паче до великих) розповідають про те, що вони збанкрутують.

Ринкова економіка, по-перше, передбачає банкрутство, якщо підприємець не може сплачувати за фактори виробництва, у тому числі – за працю. Чомусь в Україні цього ніхто не враховує і може вважати, що за все треба платити, але за працю – ні, можна не платити. І це вже стало державною політикою. У нас мізерний відсоток заробітної плати у собівартості продукції. А, по-друге, коли у п’ять разів піднялася ціна на газ, ніхто із наших крупних олігархів, які роблять гроші – не заробляють, а роблять – на тих самих секторах, де найбільше споживають газу, не збанкрутував. А от підняти заробітну плату на дві десятки не можуть.

Тобто перший крок – детінізація економіки заробітної плати, другий – встановлення адекватної ціни праці. А потім вже можна говорити про будь-які пенсійні реформи, що якимось чином можуть допомогти нашим жебракам-пенсіонерам. А в тому, що сьогодні відбувається, немає жодного сенсу.